Пенчо Славейков Микельанджело Микеланджело

„МИКЕЛАНДЖЕЛО” („МИКЕЛЬАНДЖЕЛО”)
Пенчо Петков Славейков (1866-1912 г.)
                Болгарские поэты
                Переводы: Анна Ахматова, Петр Голубков


Пенчо Славейков
МИКЕЛАНДЖЕЛО
 
Тълпата бе разгонена. Заглъхна
и стръвний вик, и воплите й бесни
с последните лучи на летний ден;
и глуха нощ обгърна вечний град.
 
Случаен зрител на борбата бе
великий майстор – някога боец,
а раб сега на блянове неземни,
позорен раб на гордото изкуство.
Как мечовете блясват видя той,
чу техний звън – и не един предсмъртен,
отчаян стон сърцето му прониза;
но той остана отстрана недвижен
и съзерцава в някакъв захлас
боец върху боеца как се хвърля
и се поваля в кърви... Падна нощ;
тълпата бе разгонена. Дома си
упъти се оборено чело
и влезе той в работницата своя...
Изстъпваха в дрезгавината мълком
там мраморните образи, облени
от лунний свет, през прозорци огрял.
Но някаква си мъртва неподвижност,
натегнала като на раб вериги,
тез образи и форми бе сковала.
И мразен дъх, дъхът на отчужденъе,
витаеше от тях – и лъхна той
на майстора над морното чело.
Той излека пристъпи и запали
светилника си нощен. Сноп лучи
намръщения образ на Мойсея
огреяха – изпъкна вмиг пророкът,
пред гордий си творец извърнал лик,
като че рев на оргия далечна
от размисли самотни го е сепнал –
що предвещава в гняв сбърчано чело
и трепетът на ноздрите разпнати?
Миг и скрижали с издълбан на тях
завет сам той на късове разбил би...
Един-два щрихи още – и ще стане
пророкът древен гневна си присъда
да изрече над нови времена.
Полека се унесеният майстор
наведе, взе блезничното длето
и млатът, но изправи се отново
като че сепнат, ням и неподвижен;
и ропот глух, отнейде из душа му
възъет, към него строго проговори:
 
„Нещастен син на некадърно време!
Кой демон зъл прибули твоя поглед,
та около си, зрящ, не виждаш нищо?
Около теб развалата гъмжи,
около тебе жъртва подир жъртва
пред кървавий олтар на родний край
се трупат безвъзмездно... Съзерцаваш
ти ужасите за наслада – в тях
ти черпиш вдъхновенъе. Де боецът?
Де смелий вожд? Раб над раби е той!
В сърцето му и злоба, и любов
угасна; млат в десница той държи
и глух стои пред воплите за помощ.
И той живей? Да, в подвизи живей –
той камъните буди...“
                Бесен стон,
като че ли из кървавата гръд
на звяр ранен, от сводовете тъмни
оттласван, дълго тамо се отъеква.
Отстъпи той и тежкий млат изви
назад, готов невидимий си враг
да сврасне с него; но полека пак
ръката си отпусна и промълви:
– Ти прав си, гений тъмен. Твойте думи
не чувам аз за първи път сега...
Полвината от земний си живот
на тоя хладен камък посветих.
Свещений плам в душа ми, от живота
запален, за живота не горя –
сред тия тесни четири стени,
се само ек от млата беше чут,
от ден на ден полека гасна той;
с потайна радост, заслепен, аз бързах
и плахите му искрици последни
да умъртвя във мраморните форми.
Сам вледенен, аз всичко вледених.
И чуй сега жестокия, но прав
въпрос, а в него своята присъда:
„Художникът – отстъпник от живота!
Защо живей, към що се той стреми?“
Живот, забий отровния си меч –
мсти! Аз съм морен, морен, морен
от себе – от съдбата – и от теб!
 
На повалений мраморен отлом,
изнемощял, разбит той прислони се,
подпре чело на жилеста тъка
и погледът си в мрака устреми.
И мълком дълго той стоя. Полека
изстъпваха във паметта му редом
миналите, забравените дни –
и като птичка се из тях изви,
и впи в сърце му своя остър клъв
оная грозна мисъл, сам що вряза
на мрамора той: „Сладък е сънят
и нищо да не виждаш, да не чуваш,
това най-честият е земен дял –
не ме буди, ах, тихо говори!“
Ръката си отмахна той и сепнат
глава подъе – и видя ред по ред
пред погледа му да минават сенки:
в предсмъртни мъки раненият Раб
пред него се гърчее – но ни стон,
ни звук се из устата му не чува;
Давид, ръка замахнал – но от нея
към врагът камък не лети; Мария
над трупа на божествений свой син
там плаче – но сълза се не отроня
от нейните страдалчески очи;
навъсил се е Брут – но няма меч
в ръката му – и дали някой поглед
в душа му тайний замисъл ще схване?
И дълъг ред от сенки подир тях
минаваха, все тъй безмълвни, неми.
Ей най-подир разчорлен се задава
сам Еремия, вдаден в мрачни мисли –
но старият бърборец е притиснал
устата си с десница – да не би
и той неволно дума да изпусне...
 
Ядовно скочи майсторът... Но миг –
и сенките изчезнаха. Един
Мойсей стоеше там пред него горд,
брада си счепкал с жилестите пръсти,
с навъсено чело, унесъл поглед
Бог знае де далеко... Во замая
пред него тъй застанал, неусетно
се майсторът отново в своя блян
унесе, блян през дълъг ред години
като мора на душата му притискал
и в ясен образ дирил въплощенъе.
 
И на просветна мисъл огнен шепот
пак затрептя на неговите устни:
– Лъжовни са, о, гений тъмен, твойте
примамливи слова! Ах, незавиден
живот живее онзи, който знай,
че на света се в временното само
живот живей. Възмогнати над него
живеят други – временната бренност
отхвърлят те и в туй, що е под нея –
в идеята – проникват. На света
един я в слово пламенно изказва,
друг в бой за нея лее си кръвта,
с длето на мрамор трети я изрязва
и я от днес изпраща в вечността!
 
И той, изправен, хвърли поглед горд
наоколо си; своя тежък млат
изви, замахна – и в несвяст удари
в коляното Мойсея, като викна:
 – Идеята на времето пренес
ти в вечността... Мойсее, говори!
 
 
Пенчо Славейков
МИКЕЛЬАНДЖЕЛО (перевод с болгарского языка на русский язык: Анна Ахматова)
 
Толпа уже рассеялась. Затих
Крик яростный, и усмирились вопли
С лучами умирающего дня.
Глухая ночь объяла вечный град.
 
Он показался зрителем случайным,
Великий мастер, – сам борец когда-то,
А неные раб порывов неземных
И величавого искусства раб.
Сверкание мечей он наблюдал
И слышал звон; и часто стон предсмертный
Стон ужаса его касался слуха,
Но пребывал он словно в стороне
И наблюдал, как на бойца боец
Кидается и падает... Cпустилась
Ночная тьма.
Толпа рассеялась. К себе домой
Пошел он, голову на грудь склонив, –
В свою он возвратился мастерскую.
В безмолвии его творенья там
Стояли в полумраке, залитые
Сияньем лунным, лившимся из окон.
И мертвая, немая неподвижность,
Как цепи, отягчившие раба,
Сковала эти образы и формы.
Дыханием морозным отчужденья
Повеяло от них – оно коснулось
Усталого чела Микеланджело,
Он подошел бесшумно и зажег
Ночной светильник. Сразу сноп лучей
Лик Моисея хмурый осветил –
И в тот же миг ему пророк предстал –
Он обратил лицо к Буонаротти,
Как будто грохот отдаленных оргий
Его от размышлений пробудил.
Что предвещает гневное чело
И трепетание ноздрей раздутых?
Миг! – миг один, и он свои скрижали,
Казалось, на куски бы раздробил...
Два, три штриха – и перед нами встанет
Пророк, чтоб приговор неумолимый
Произнести грядущим временам.
А мастер в размышлении глубоком
Слегка склонился, поднял долото
И молоток, но – выпрямившись снова –
Очнулся, недвижимый и немой.
И вдруг услышал в глубине души
Растущий ропот, чей-то гневный голос:

„Несчастный сын никчемного столетья,
Какой злой дух заворожил твой взор,
Что ты уже не видишь ничего?
Гляди, вокруг тебя кишат разврат,
И те, что пали жертвами пред грозным,
Кровавым алтарем родного края,
Отмщенья ждут. Но созерцаешь ты
Те ужасы, в них находя усладу
И вдохновенье. Где, скажи, боец?
Где смелый вождь? Он раб среди рабов.
В его душе давно любовь и злоба
Угасли. Молоток в руке сжимая,
К мольбе о помощи он глух навек.
И он живет? Да, в творчестве живет.
Он пробуждает камни...”
                Дикий стон,
Подобный реву раненого зверя,
Взметнулся вдруг под сумрачные своды
И долго-долго там не затихал.
Буонаротти поднял молоток,
Готовясь на незримого врага
Его обрушить грозно. Но внезапно
Он руку опустил и произнес:
„Ты прав, о гений темный. Не впервые
Сейчас я услыхал твои слова...
Я половину нашей жизни краткой
Бесчувственному камню посвятил.
Святой огонь, огонь, зажженный жизнью,
В моей душе для жизни не горел.
Средь стен, где только эхо молотка
Звучало, он слабеет день за днем.
И – ослепленный, в радости поспешной,
Я искорки последние его
Убил жестоко, претворяя в мрамор.
Оледенев, я все оледенил.
Так слушай справедливый, хоть жестокий
Вопрос – а в нем свой смертный приговор:
„Отступник жизни, яростный художник,
Зачем живет, к чему стремится он?..”
О жизнь, возьми отравленный свой меч!
Отмсти мне, – я устал, устал, устал.
И ничего не слышать и не видеть –
Желанный мой, счастливейший удел.
Ах, не буди, ах, говори потише!”.

Внезапно вздрогнув, руку он отвел
И, голову подняв, увидел: тени
Чредой проходят пред его глазами, –
Беззвучно кровью истекая, раб
В предсмертной муке корчится. Ни стона,
Ни звука не слетает с уст его.
Давид рукой взмахнул, но из пращи
Не рвется камень на врага... Мария
Рыдает над своим распятым сыном,
Но ни одна не скатится слеза
Из глаз ее, страдальчески открытых...
Нахмурил брови Брут, но нет меча
В его руке – и вряд ли сможет кто-то
Узнать сокрытый замысел его...
И вслед за ними возникают тени,
Такие же безгласые, немые.
И, наконец, всклокоченный выходит
Сам Иеремия, полный мрачных мыслей,
Но рот себе зажал болтун рукою,
Чтоб лишних слов ему не проронить.
С досадою поднялся мастер. Миг –
И все исчезли тени. Лишь один
Остался гордый Моисей; и мнится,
Он, в бороду свою вцепясь рукою,
Вдруг вскочит и разбудит бессловестных,
На подвиги поднимем громом слова...

И, распрямившись, гордо оглянулся
Буонаротти: „Оставайтесь немы!
Один за всех здесь должен говорить...”
И, размахнувшись, молотком ударил
Он по колену Моисея, крикнув:
„В борьбе рожденный, на борьбу веди их
Бессмертным словом, Моисей!”


Пенчо Славейков
МІКЕЛЬАНДЖЕЛО (перевод с болгарского языка на украинский язык: Петр Голубков)

Розсіявся вже натовп. Вже затих
Крик лютий, поконали інші крики
За променем вмираючого дня.
Вже ніч глуха накрила вічне місто.
Він глядачем здавався випадковим,
Великий майстер, – сам борець колись там,
А нині раб поривів зовсім неземних,
Великого мистецтва вірний раб.
Він знову блиск мечів спостерігав
І чув їх дзвін; і стогін передсмертний
Знов стогін жаху чули його вуха,
Але він був немовби осторонь,
Спостерігав, як на бійця боєць
Кидається і падає... Cпадала
Нічна пітьма.
Натовп розсіявся. Додому й він
Пішов, на груди голову схиливши, –
Там у майстерню повернувся втім.
В мовчанні там його творіння
Стояли в напівтемряві, залиті
Місячним сяйвом, що з вікна лилося.
І мертва, безголоса нерухомість,
Як ланцюги, безсилого раба,
Скувала всі ці образи і форми.
Відчуження мов диханням морозним
Повіяло від них – чола торкнувшись,
І Мікеланджело забув про свою втому,
Він підійшов безшумно й запалив
Нічний світильник. Промінь той відразу
Мойсея лик похмурий висвітлив –
І у ту ж мить йому пророк постав –
Звернув обличчя до Буонаротті,
Неначе гуркіт нетутешніх оргій
Його від роздумів нарешті пробудив.
А що віщує гнівне це чоло
І тріпотіння ніздрів цих роздутих?
Мить! – Мить одна, і він свої скрижалі,
Здавалося, вже вщент би роздробив...
Два, три штриха – і перед нами постане
Пророк, щоб вирок майже невблаганний
Проммовити прийдешнім всім часам.
А майстер у глибокім міркуванні
Підняв, схилившись злегка, долото
І молоток, та – розпрямившись знову –
Отямивсь, нерухомий і німий,
Почувши раптом – в глибині душі
Зроставший в нарікання, гнівний голос:
„Нещасний син нікчемного сторіччя,
Який злий дух твій зір заворожив,
Що ти нічого в світі вже не бачиш?
Дивись, розпуста навкруги кишить,
А ті, нещасні жертви перед грізним,
Кривавим вівтарем свого ж ще краю,
Чекають помсти. Споглядаєш ти
Ті жахи, в них знаходиш насолоду,
Натхнення навіть. Де, скажи, боєць?
Сміливий вождь? Він раб серед рабів.
В його душі давно любов і злість
Вже згасли. Молоток в руці стискає,
Він до благань чужих глухий навік.
І він живе? У творчості – живе.
Пробуджує каміння...”
Стогін був,
Неначе рев пораненого звіра,
Зметнувся під похмурі він склепіння
І довго-довго там не затихав.
Підняв Буонаротті молоток,
Готуючись на ворога такого
Обрушити вже грізно, та раптово
Він, руку опустивши, так сказав:
„Правий, о, геній темний. Вже не вперше
Почув я зараз ці твої слова...
Я півжиття, короткого й без того,
Байдужому камінню присвятив.
Святий вогонь, життя що запалило,
В моїй душі для нього не горів.
Посеред стін, луна де молоткова
Звучала, і він слабшав день за днем.
Засліплений, у радості поспішній,
Я іскорки останні вже його
Убив жорстоко, у мармур втіливши.
Обледенівши, все обледенів.
Так слухай справедливий, хоч жорстокий
Вердикт – а в ньому вирок смертний свій:
„Відступник лютий від життя, художник,
Живе навіщо він, і прагне до чого?..”
Життя, візьми отруєний свій меч!
І мсти мені, – втомився я, втомився.
Не чути і не бачити цього –
Моя бажана доля, надзвичайно.
Ах, не буди, ах, говори тихіше!”.
Здригнувсь раптово, руку він відвів
Піднявши голову, побачив: тіні
Перед очима ходять чередой, –
Беззвучно кров'ю десь стікає раб,
У муці передсмертній – ані стогін,
Ні звуку не злітає з вуст його.
Давид махнув рукою, та з пращі
Не рветься камінь більше... А Марія
Ридає над своїм розп'ятим сином,
Та жодна вже не скотиться сльоза
З очей її, так болісно відкритих...
Насупив брови Брут, та без меча
В його руці – навряд вгадає хтось вже
Приховані всі задуми його...
Слідом за ними виникають тіні,
Такі ж німі, чи просто безголосі,
Скуйовджений, виходить, під кінець,
Сам Єремія, сповнений думками,
Базіка рот затиснув сам собі,
Щоб зайвих слів йому не пропустити.
З досадою піднявся майстер. Мить –
Всі тіні зникли. Лише той, Мойсей,
Ще залишився гордий; і здається,
Він, в бороду вчепився не дарма,
Вмить скочить і розбудить безголосих,
На подвиги підніме громом слів...
І, розпрямившись, гордо озирнувся
Буонаротті: „Будьте всі німими!
Один за всіх повинен говорити...”
І, розмахнувшись, молотком він вдарив
Мойсея по коліну вмить, і крикнув:
„В борні народжений, ти на борню веди їх
Безсмертним словом, о, Мойсей”.


Рецензии
Поднатужился и рискнул присоединиться к классикам с вольным переводом на украинский:

МІКЕЛЬАНДЖЕЛО (вільний переклад П.Голубкова)

Розсіявся вже натовп. Вже затих
Крик лютий, поконали інші крики
За променем вмираючого дня.
Вже ніч глуха накрила вічне місто.
Він глядачем здавався випадковим,
Великий майстер, - сам борець колись там,
А нині раб поривів зовсім неземних,
Великого мистецтва вірний раб.
Він знову блиск мечів спостерігав
І чув їх дзвін; і стогін передсмертний
Знов стогін жаху чули його вуха,
Але він був немовби осторонь,
Спостерігав, як на бійця боєць
Кидається і падає... Cпадала
Нічна пітьма.
Натовп розсіявся. Додому й він
Пішов, на груди голову схиливши, -
Там у майстерню повернувся втім.
В мовчанні там його творіння
Стояли в напівтемряві, залиті
Місячним сяйвом, що з вікна лилося.
І мертва, безголоса нерухомість,
Як ланцюги, безсилого раба,
Скувала всі ці образи і форми.
Відчуження мов диханням морозним
Повіяло від них - чола торкнувшись,
І Мікеланджело забув про свою втому,
Він підійшов безшумно й запалив
Нічний світильник. Промінь той відразу
Мойсея лик похмурий висвітлив -
І у ту ж мить йому пророк постав -
Звернув обличчя до Буонаротті,
Неначе гуркіт нетутешніх оргій
Його від роздумів нарешті пробудив.
А що віщує гнівне це чоло
І тріпотіння ніздрів цих роздутих?
Мить! - Мить одна, і він свої скрижалі,
Здавалося, вже вщент би роздробив...
Два, три штриха - і перед нами постане
Пророк, щоб вирок майже невблаганний
Проммовити прийдешнім всім часам.
А майстер у глибокім міркуванні
Підняв, схилившись злегка, долото
І молоток, та - розпрямившись знову -
Отямивсь, нерухомий і німий,
Почувши раптом - в глибині душі
Зроставший в нарікання, гнівний голос:
"Нещасний син нікчемного сторіччя,
Який злий дух твій зір заворожив,
Що ти нічого в світі вже не бачиш?
Дивись, розпуста навкруги кишить,
А ті, нещасні жертви перед грізним,
Кривавим вівтарем свого ж ще краю,
Чекають помсти. Споглядаєш ти
Ті жахи, в них знаходиш насолоду,
Натхнення навіть. Де, скажи, боєць?
Сміливий вождь? Він раб серед рабів.
В його душі давно любов і злість
Вже згасли. Молоток в руці стискає,
Він до благань чужих глухий навік.
І він живе? У творчості - живе.
Пробуджує каміння... "
Стогін був,
Неначе рев пораненого звіра,
Зметнувся під похмурі він склепіння
І довго-довго там не затихав.
Підняв Буонаротті молоток,
Готуючись на ворога такого
Обрушити вже грізно. та раптово
Він, руку опустивши, так сказав:
"Правий, о, геній темний. Вже не вперше
Почув я зараз ці твої слова...
Я півжиття, короткого й без того,
Байдужому камінню присвятив.
Святий вогонь, життя що запалило,
В моїй душі для нього не горів.
Посеред стін, луна де молоткова
Звучала, і він слабшав день за днем.
Засліплений, у радості поспішній,
Я іскорки останні вже його
Убив жорстоко, у мармур втіливши.
Обледенівши, все обледенів.
Так слухай справедливий, хоч жорстокий
Вердикт - а в ньому вирок смертний свій:
"Відступник лютий від життя, художник,
Живе навіщо він, і прагне до чого?.. "
Життя, візьми отруєний свій меч!
І мсти мені, - втомився я, втомився.
Не чути і не бачити цього -
Моя бажана доля, надзвичайно.
Ах, не буди, ах, говори тихіше! ".
Здригнувсь раптово, руку він відвів
Піднявши голову, побачив: тіні
Перед очима ходять чередой, -
Беззвучно кров'ю десь стікає раб,
У муці передсмертній - ані стогін,
Ні звуку не злітає з вуст його.
Давид махнув рукою, та з пращі
Не рветься камінь більше... А Марія
Ридає над своїм розп'ятим сином,
Та жодна вже не скотиться сльоза
З очей її, так болісно відкритих...
Насупив брови Брут, та без меча
В його руці - навряд вгадає хтось вже
Приховані всі задуми його...
Слідом за ними виникають тіні,
Такі ж німі, чи просто безголосі,.
Скуйовджений, виходить, під кінець,
Сам Єремія, сповнений думками,
Базіка рот затиснув сам собі,
Щоб зайвих слів йому не пропустити.
З досадою піднявся майстер. Мить -
Всі тіні зникли. Лише той, Мойсей,
Ще залишився гордий; і здається,
Він, в бороду вчепився не дарма,
Вмить скочить і розбудить безголосих,
На подвиги підніме громом слів...
І, розпрямившись, гордо озирнувся
Буонаротті: "Будьте всі німими!
Один за всіх повинен говорити... "
І, розмахнувшись, молотком він вдарив
Мойсея по коліну вмить, і крикнув:
"В борні народжений, ти на борню веди їх
Безсмертним словом, о, Мойсей"

Удачи!

Петр Голубков   29.06.2016 13:38     Заявить о нарушении
Спасибо большое, друже Петр.
Удачи!
К.

Красимир Георгиев   29.06.2016 14:08   Заявить о нарушении

В субботу 22 февраля состоится мероприятие загородного литературного клуба в Подмосковье в отеле «Малаховский дворец». Запланированы семинары известных поэтов, гала-ужин с концертной программой.  Подробнее →