…стримує небо кордони мовчання,
маревом тиші вдаль хмари ідуть…
сценою осені в зламах безжальних
дихає вчора, щоб світ незабув,
мрії відверто, як бились у серце –
стомлене пам’яттю жити без слів…
всупереч долі хай доля сміється,
каменем біль не лишай у душі!..
вітер обманутий спокоєм стриманим,
гуркає ребрами поміж рядків
за неможливості знищити, вирвати
осені сльози в печалі своїй
згубляться в межах окремих
стислі бажання стати крапками…
голки проколюють космосу вени –
крок іще крок… і прірви немає…
не стримуй...
© Copyright: Виктор Сурженко, 2016
Свидетельство о публикации №116062701150
Свидетельство о публикации №116062701150
Рецензии