Поет

На сонці виграє, іскриться мій кинджал,
закований весь в золото і срібло.
Булат його зберіг надійність, гарт, запал –
всю спадщину, яка в наш час потрібна.

Служив він вершнику у горах сотню літ,
за послуги свої не бравши плати.
Багато ворогів відправив на той світ,
кайдани розтинав і різав лати.

Він забавки ділив слухняніше раба,
дзвенів у відповідь хулі й образам.
В ті дні святі йому величніша різьба
без сумніву була б огидніша відрази.

Його взяли в полон відважні козаки
вже на холоднім тілі свого пана.
А потім довго лише грались парубки
і хтось на пояс одягав поверх жупана…

Вже піхов рідних, понівечених в боях,
позбавлений супутник колись вірний.
Він дорогою іграшкою скінчує свій шлях –
уви, безславний і такий наївний!

Ніхто вже звичною і теплою рукою
його не чистить, з піхов не виймає.
І написів перед молитвою, донизу головою,
ніхто ретельно, та й ніяк, вже не читає…

В наш лицемірний час чи ти, поет, не так
призначення своє вже зовсім втратив?!
На золото змінявши Богом даний знак,
який простий народ боготворив і славив.

Були часи, коли твої палкі слова
із мертвих підіймали люд на битву.
Чи залишилась правда в них жива,
чи зможуть замінить вони молитву?!

Твій вірш, як божий дух, над натовпом витав
і дум твоїх відлуння благородних
лунало дзвоном між людських отав
у дні вселенських свят і бід народних.

Та нам наскучила проста, мужицька мова,
ми тішимось байками і обманом.
Уже не чуєм щирого, живого слова
й ховаємо ми зморшки під рум‘яна…

Ти ще прокинешся, осміяний пророк?
Чи вже у відповідь на крики помсти
із піхов золотих не вирвеш свій клинок
іржі зневагою укритий вдосталь?..

24.06.2016

* За мотивами або вільний переклад однойменного втору Михайла Лермонтова.