Лунатик

Ми прокидались вранці разом.
Ти був чомусь такий сумний,
Ледь-ледь доведенний до сказу,
Волосся – дибки, сам – блідий.

Я розпитала, що вже сталось.
Чомусь сховав свій погляд враз.
Не міг сказати – я злякалась,
А потім тихо мовив: «Сказ»...

Який ще сказ? Та все ж нормально!
Ти за іконою біжиш...
Я – за тобою, спонукально
Кричу: «Облиш її, полиш!»

А ти мені: «Господь з тобою!
Ти ж розмовляла уві сні.
Я окропив святой водою,
Але не помогло тобі.

Ти розмовляла геть піснями
І танцювала уночі,
А очі, мов зелені плями,
Горіли, ніби дві свічі.

Ти потім влізла на піддашшя,
І там горлала довгий час.
Ти, мабуть, в мене геть пропаща,
Та ми вгамуєм дикий сказ».

Ти прив'язав мої кінцівки
До батареї за мети,
Щоб я не вистрибнула. Нитки
Змотав у дужі два вузли.

А я регочу у кімнаті
І вдень, вночі, коли-небудь.
Твоя журба у нашій хаті,
Мов сіра та токсична ртуть.

Ти відпусти мене за вітром.
Хай я блукатими всю ніч.
Ходім зі мною! Згасне світло.
Я не шалена, у тім річ.

Разом полізем на піддашшя,
І там мені промовиш раз:
«Ти, мабуть, в мене геть пропаща,
Я так люблю твій дикий сказ!»