Л. Костенко. Коли я буду навiть сивою...

Когда запорошит сединами,
и моросью жизнь по-косой,               
тебе я буду красивая,
кому-то - совсем никакой.               
Кому-то и  злюкой, и каменной,
Кому-то бесовкой и коброй.
А если признаться набело,
была и дурной я, и  доброй.
Ранимою, несинхронною
ни с теориями, и ни с практиками,
и болела  во мне ирония               
всеми локтиками и галактиками.
И не знало отродье мещанское,
что взахлёб я давилась бедами.
Что душа выходила часто
забинтована смехом белым.
И везде, как на поле минном,
я просила на век наш лживый               
ну, хоть тот магазинный минимум:
— Люди, будьте взаимно учтивы! —
ну а если б на то моя воля,
написала б везде я  курсивами:
— Как же много на свете горя,
люди, будьте взаимно красивыми!




оригинал:

Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
і боліла в мене іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі! —
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!

© Ліна Костенко