Надії вмирають опівночі.
Раптово, без попереджень.
Завчасно заплющені очі –
Ніяких кордонів, обмежень.
Неначе не люди – лелеки
Плетуть при житті вінки.
І кидають в вогнище зірки,
А з неба діймають горшки.
Чи добре вони їх тримають?
Чи може їх вщент розіб’ють?
А зірки тріщать і палають…
Хіба ж вони знають про лють?
Хіба ж в них є серце і скроня?
Навмисно летять із небес
В широкі цупкії долоні
Наївні, без жодних бельмес.
А люди (не в шану їх розум)
Жадають всім нутром чудес.
І стрибають по перед Богом
Як хворий, скалічений пес.
Затьмарені скудним бажанням –
Пнуть гроші в пустії горшки.
А замість – нестерпні страждання
Дістались, болючі шишки.
Понуро збирають уламки
Добігшого часу буття.
Невдячні за зорі, світанки –
Приречені на забуття.
Неначе не люди – лелеки
Здіймаються в небеса.
І чудом воскреслії зірки
Всміхаються, мов немовля.
Воскреслii зiрки
© Copyright: Ая Садовская, 2016
Свидетельство о публикации №116062100027
Свидетельство о публикации №116062100027
Рецензии