…дивитися на поверхню моря і не вбачати йому кінця,
вважати, що таке ж і життя – безкінечне,
як це море пробудження у хаосі руху нас-піщинок…
чи-то воно заливає очі блиском сонця на воді, туманом подій,
думками-хмарами, безнадією завтра?..
що ж дозволяє хапатися за минуле, і нічого не хоронити?..
можливо, щоб нам довелося відчути всепоглинаючу блакить,
як неоглядну глибину дивакуватого Всесвіту
тимчасово заштореного диханням ілюзій?..
за скронями долі посивілий від часу
і незморений постійно зривається вітер,
він струшує мрії із неба, мов яблука спокус,
збиває із курсу подорожніх на непізнаній дорозі,
згортає у купу минуле пожухлим листям,
згоряючи, утопає, зникає і знову з’являється Час –
Він нагадує усім нам про смерть, як продовження сеансу
після мовчазного антракту у заповненому фойє
квапливим натовпом інтриг, повторенням історії,
поверненням неповерненого!..
пiсля читання Шона Маклеха, та Юрка Iздрика...
© Copyright: Виктор Сурженко, 2016
Свидетельство о публикации №116061901285
Свидетельство о публикации №116061901285
Рецензии