Уходит поздно человек,
До времени родится,
Вот и привык на свете жить,
Как раб или убийца.
Он като-жертва, жертво-кат,
Он – бог и он – страдает,
Идет вперед, будто назад,
Гнев душу разрушает.
О свете, свете, свете мой,
Ей-богу, не привыкну:
Неужто сын твой – только злой,
А добрый – так калека?
А все так просто. Доживу
Свой век, доковыляю,
Покуда жилы не порву
Иль шеи не сломаю.
Вмирає пізно чоловік,
а родиться дочасно,
тому й на світі жити звик,
як раб і рабовласник.
Він като-жертва, жертво-кат
страждає і богує,
іде вперед, немов назад,
як душу гнів руйнує.
О світе світе світе мій,
їй-бо, ніяк не звикну:
невже твій син — то тільки злий,
а добрий — то каліка?
А все немудре. Доживу
віка, докалічію,
допоки жили не зірву
чи не зламаю шиї.
318. Василь Стус. Уходит поздно человек...
© Copyright: Алёна Агатова, 2016
Свидетельство о публикации №116061700591
Свидетельство о публикации №116061700591
Рецензии