Чорні брови дарувала мати,
русі коси батько дав мені.
Ще обоє вивчили співати
і веселі пісні, і сумні.
Як щасливе дитинство згадаю,
то черешню я бачу в цвіту
у зеленім шевченківськім краї,
свою неньку струнку й молоду.
Я думками в часи ті полину
у село, що втопало в садах,
пригадаю бузок і калину
та дві вулиці в пишних хлібах.
Помандрую старими стежками
від ставка аж до річки і в гай,
потім луками, поміж стіжками,
де васильки цвіли й молочай.
Вже немає давно ні хатини,
бо убили колгоспи село,
та у серці мала батьківщина
і усе, що в дитинстві було.
У сімнадцять пішов я по світу
щастя-долі шукати собі,
не одну зміг добути освіту,
а пригод у житті - й далебі...
Та куди б не закинула доля,
все ж були у душі вони й є -
ті дві вулиці посеред поля,
те Шевченкове рідне моє.
14.06.2016
Село, якого вже нема
© Copyright: Олександр Мачула, 2016
Свидетельство о публикации №116061500326
Свидетельство о публикации №116061500326
Рецензии