Лживый Левко Лукьяненко

Лживый Левко Лукьяненко

Наприкінці червня 1994 року, напередодні першого туру президентських виборів, у районному Будинку культури відбулась зустріч з відомим правозахисником (так принаймні його іменували у розклеєних по всьому місту оголошеннях) Л.Лук’яненком. Можна, звичайно, по-різному ставитись до діяльності Л.Лук’яненка. Проте я не ставлю метою оцінювати його антирадянську діяльність до 1990 року, оскільки не бачив виготовлених ним «ворожих» документів, які б гадили демократичні основи радянського суспільства.

Для чого ж тоді приїжджав у Городню голова виборчого демократичного об’єднання «Україна» Л.Лук’яненко? А ось для чого. Виявляється, його турбує «невисокий рівень національної свідомості», що «зловредні комуністи» провели до Верховної Ради України багато своїх кандидатів. Тому пропонує змінити Закон про вибори народних депутатів України. Так, на його думку, кандидат має внести заставу у 20 середніх місячних заробітних плат. При цьому, якщо він набере менше 25 відсотків голосів виборців, застава не повертається. Так, мовляв, роблять у всіх демократичних державах. Його зовсім не турбує, що простій людині у випадку прийняття б такого закону ніколи не потрапити до Верховної Ради.

Не можу погодитись і з закликом Л.Лук’яненка до найрішучіших дій. А це значить, що УРП повернулась до старих випробувальних методів тиску на владу — мітингів, демонстрацій, пікетувань тощо. Дратує Лук’яненка й те, що «в усій великій Україні на кожному кроці стоять образи комуністичних вождів, серпи й молоти, п’ятикутні зірки, совітські герби». «Де подівся бойовий дух УРП? Чого не посадити було в авто групу республіканців з молотками, пилами, сокирами, гаками і не проїхатися по районах? Не хотіли чи боялись? Якщо не хотіли, то нічого и вважати себе патріотами».

Яку ж треба мати ненависть до Радянської держави, щоб вважати Леніна «людиною, яка своїм звірством перевершує в десятки разів самого Гітлера і прилюдно вимагати «скинути це опудало» (пам’ятник Леніну) і в Городні, що викликало протести городнянців і масове залишення залу, де проходила зустріч.

Не вдалось пану з Києва переконати земляків у «злочинній суті Московської комуністичної імперії». Явно ж неправда, що український народ завжди ненавидів москалів, соціалізм, комунізм і сталінізм, що Радянську владу любили лише злодії. І при цьому один з городнянців не втримався, щоб не нагадати Лук’яненку, що при Радянській владі можна було пристойно жити за найнижчий місячний заробіток — 60 карбованців. А щоб проіснувати зараз, доводиться їздить в Гомель, щоб там за продані особисті речі купити хоч щось з продуктів.

— Отож і вивезли всі продукти з України, — заперечив йому Лук’яненко!

Не переконав людей «український Сахаров» і в тому, що при громадській власності на засоби виробництва людина втрачає почуття господаря. Та й чи так це? Ніяких дивідендів ніхто не одержить ні з яких акцій. Адже які можуть бути дивіденди з підприємства, що несе величезні збитки? І нас не випадково попереджують, що вносячи ваучери в те чи інше підприємство, ми всю відповідальність беремо на себе. Ця ваучеризація політично вигідна антинародній владі, яка звільняє її від відповідальності за рівень життя народу. Мовляв, ми вам все роздали, а, значить, дали й шанс стати підприємцями. Які можуть бути претензії? Ще гірші перспективи.

Нас позбавляють заводів, фабрик, житла, землі. І не треба бути великим аналітиком, щоб зрозуміти, що як тільки кількість приватизованих квартир перевищить половину, з’явиться і податок на нерухоме майно, і плата за оренду землі, на якій стоїть будинок, і плата за енергокомунікації і т.д. Причому чим престижніший район, тим платити треба більше. Кому не під силу цей тягар, спочатку ввічливо попередять, а потім справу на них передадуть у суд і «наш найгуманніший суд» у відповідності із законом, запозиченим із «цивілізованого Заходу», за несплату боргів позбавить нас квартири.

Ми станемо чужими на своїй землі. Переконливий у цьому приклад — Російська Федерація. Чи вирішили там проблему соціальної справедливості ваучерна приватизація? Чи підвищила економічну ефективність підприємств? Хіба не чув Л.Лук’яненко про фінансовий крах таких промислових гігантів як ЗІЛ, ВАЗ, АЗЛК?

За всі труднощі сьогодення Лук’яненко перекладав вину на комуністів, у першу чергу, звичайно, з верховних ешелонів влади. До них відносить і Л. Кравчука — «комуністичного функціонера». Але всупереч же власній логіці збирається підтримати його і в другому турі голосування. Як тут не згадати заклик президії Соціалістичної партії до всіх виборців, прихильників О.О. Мороза: залишитись вірними переконанням і закреслити прізвища обох кандидатів.

Але особливо вичерпавсь Лук’яненко, коли на моє запитання, кому ж вірити, йому чи відомому дисиденту О.Зінов’єву, якого правлячі кола відносять до «червоно-коричневих» за несхвальну оцінку нових властей («те, що сталося після комунізму гірше, ніж було»), Левко Григорович відповів, що в Олександра Зінов’єва, на превеликий жаль, вийшов розум.

Микола Хмеленок

Опубликовано в газете «Новини Городнянщини» за 16.07.1994 года