313. Василь Стус. Хрустящий снежок, разлинованный

Хрустящий снежок, разлинованный лыжами, ранний,
Взлетают с рябин ярко-красные, в кровь, снегири.
На стеклах лисицы оранжевые расцветают,
А ты, прижимаясь к подушке, горячие слезы утри.
Далёко-далёко следы от лыжни убегают
За черные сосны, за синий за вымерзший бор.
Когда-то бродили мы там и пижму в лугах собирали,
И долго молчали – был сладок неверья укол.
Да кто я тебе – как коршак, налетел и растаял,
И больше ни слуху ни духу. И не позовешь, не вернешь.
На стеклах лисицы оранжевые расцветают,
И может, напрасно ты любишь и зря ожиданьем клянешь.
Из невиди черной зову я тебя – накликаю,
Витаю, как дух, недоверчивый, черный и злой,
А ветер ведьмачий упруго крыло прошивает,
От века поганые призраки шабаш справляют тут свой.
Болит во мне путь. Разлинованный лыжами, ранний
Хрустящий снежок обрывается в яме немой.
На стеклах лисицы оранжевые расцветают,
Покрой меня сном, бесстыдливая, краем забвенья покрой.
                26 мая 1972


Розспіваний сніг, розлінований лижами, ранній,
летять з горобини червоні, як кров, снігурі.
На шибах лисиці, рожево-руді од світання,
а ти притулись до подушки і сльози гарячі утри.
Ген-ген як погнало цю щойно прокладену лижву
за чорні за сосни, за синій морозяний бір.
Колись ми блукали там, рвали у падоли пижмо,
і довге мовчання було — солодких довір і невір.
Бо що я тобі — як коршак, надлетів і розтанув,
і вже ані чутки, ні гадки. І вже не позвеш, не вернеш.
На шибах лисиці, рожево-руді од світання,
і мабуть, задарма ти любиш, задарма чеканням кленеш.
Із чорної невіді зву я тебе — накликаю,
витаю, мов дух, спроневірений, чорний, жалкий,
а вітер відьомський напругле крило прошиває,
одвіку тут шабаш справляють почвари гидкі.
Болить мені путь. Розлінований лижами, ранній
розспіваний сніг уривається в вирві німій.
На шибах лисиці, рожево-руді од світання,
окрий мене сном, безсоромна, непам’яті краєм окрий.
                26 травня 1972