307. Василь Стус. Летят года. Как голуби летят...

Летят года. Как голуби – летят.
Лишь на виски спадают белы перья
И в небе зОлотом цветут созвездья
Над частоколом молодых распятий.
И старясь, век ты выжидаешь свой,
Что пробежит и вдруг замрет в долине,
Где явится тебе в ясновиденье
Тесовый заоконок дубовой...
Круженье рук, и мыслей, снов круженье
Перечеркнет скрип ржавого завеса.
Ни партии, ни Бога, и ни беса, -
Нет никого. Только обрезки дней
Капелью вечности, что падает на стелю,
Просветят, как рентгеном, твою жизнь,
И, раздосадованный, возвратиться
На позабытую захочешь землю.
VII. 1966

Летять літа. Як голуби — летять.
Лиш падає на скроні біле пір'я
і квітне в небі золоте сузір'я
над частоколом молодих розп'ять.
І старієш, і вижидаєш вік,
що пробіжить і спиниться в долині,
де являться тобі в ясновидінні
віконниці дубові шальові...
Метляння рук, і подумів, і снів
заступить скрип іржавого завіса.
Ні партії, ні Бога, ані біса,—
ані нікого. Тільки рештка днів,
як капотіння вічності об стелю,
просвітять, мов рентген, твоє життя,
і, роздосадуваний, вороття
чекатимеш на призабуту землю.
VII. 1966