Борис Олийнык. Песня про матерь

Посеяла людям
лета свои житечком-житом,
помыла планету,
постлала ногам спорышу,
Детей научила,
как надо по совести жить им,
Вздохнула легонько
и тихо пошла за межу.

 - Куда же вы, мама?! -
встревоженно кинулись дети.
 - Куда вы, бабуся? -
испуганно внуки звенят.
 - Да я недалечко...
где солнце закатное светит.
Пора мне, ребятки,
растите уже без меня.

 - Да как же без вас мы?..
Да что вы намыслили, мама?
 - Да как же, бабуся,
без сказок твоих в наших снах?
 - А я оставляю
вам радуги все с журавлями,
и росы на травах, и золото на колосках.

 - Не надо нам радуг,
не надо нам чистого злота,
Чтоб только встречали
вы нас у открытых ворот.
Да мы переделаем
вечную вашу работу, -
Останьтесь, матуся,
а вечность пускай подождёт.

Она усмехнулась,
седая, как вещая доля.
Махнула рукою -
взлетели в зенит рушники.
 - Живите счастливо, -
и стала замысленным полем
на вечной планете
у вечной безбрежной реки.

        Пісня про матір

Посіяла людям
літа свої, літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко -
і тихо пішла за межу.

 - Куди ж це ви, мамо? -
сполохано кинулись діти.
 - Куди  ви, бабусю? -
онуки біжать до воріт.
 - Та я недалечко,
де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти...
А ви вже без мене ростіть.

 - Та як же без вас ми?..
Та що ви намислили, мамо?
 - А хто нас, бабусю,
у сон поведе по казках?
 - А я вам лишаю
всі райдуги із журавлями,
І срібло на росах,
і золото на колосках.

 - Не треба нам райдуг,
не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви нас
чекали завжди край воріт.
Та ми ж переробим
усю вашу вічну роботу, -
Лишайтесь, матусю,
навіки лишайтесь, не йдіть.

Вона посміхнулась,
красива і сива, як доля.
Махнула рукою -
злетіли увись рушники.
 - Лишайтесь щасливі, -
і стала замисленим полем
На цілу планету,
на всі покоління й віки.