Чи зна соловей?

Чому так розспівались солов’ї?
Чому заснуть не в силі впродовж ночі?
Чому, мов зорі,  світяться твої,
Хоч і чужі, все ж найрідніші очі?

Мереживо гортаю слів твоїх,
Твої листи – поезія кохання.
Є серед них – чудових, чарівних –
Одна сторінка – наче мить остання…

Там мало слів: «Зустрів «Її», пробач,
Тобі всього найкращого бажаю
І щиро дякую. Молю – не плач,
Я завинив, бо іншу тут кохаю.

Її кохання – то чуттєвий шал,
А як вогнисто сяють дивні очі!
Вона для мене – мов «дев’ятий вал».
Серце ім'я Її святе  шепоче.

А ти, ти своє щастя ще знайдеш.
З чудовим, іншим доля хай з’єднає.
То ж не сумуй, а посміхнися теж.
Ти, мабуть, краща, але ту кохаю»,,,

Схилилась над сторінкою сльоза,
Тихесенько в жалю сумують очі.
Ну як їм, нерозумним, розказать?
Вони нічого й слухати не хочуть…

А чи у світі вічна є любов,
Та, що смарагдово у серці сяє?
Мабуть, спитаю в того солов’я,
Що про кохання щиро так співає…