* * *
Минуле забувається поволі,
та образ твій зорею сходить знов.
Мені повік не вирвати із долі
священний спогад про шкільну любов.
Колись тебе я викинув із серця,
тамуючи в душі нестерпний біль.
З портрета лунко забряжчали скельця.
В далекий край подався я відсіль.
Я вистраждав, відмучився, відплакав,
віднімувавсь, щоб відродитись знов.
Я відтужив, мов кинутий собака,
допоки іншу й кращу не знайшов.
То чом же те, що болісно минулось,
тепер часом проймає аж до дна?
Чи не тому, що ти для мене – юність,
а юність у житті лише одна?
А давня рана та була глибока,
що й звести із життя мене могла.
Подібне потім я знайшов у Блока:
„Я слезы лил, но ты не снизошла…”
Як і колись, іду знайомим полем,
де перший у житті складав букет.
А те, що сталось потім, хай ніколи
ніякий інший не спізна поет.
***
© Copyright: Анатолий Загравенко, 2016
Свидетельство о публикации №116052804860
Свидетельство о публикации №116052804860
Рецензии
