Леонид Талалай. Словно с венского большого бала...

                ***
Словно с венского большого бала
подошла, танцуя вальс, зима,
ничего, что музыка нема,
на душе моей светлее стало.

Тихо накликаю я надежду
и шепчу, как Богу, -выше, выше -
чтоб никто, а только Он услышал,
зло не подняло бы Вию вежды.

Я так долго путано блуждал,
я устал от знания, устал, -
чтоб хоть раз поверить в чудо: вот
в самом деле папороть цветёт.

От меня в наследство вам, родные,
нищета с сиротством - воедино,
стул ещё, который из-под ног
в миг последний оттолкнуть не смог.

Не прошёл пути я до конца:
нет ещё астрального гонца,
и смотрю, как радостно кружится,
словно в вальсе Штрауса, зима.

Но поднимет душу выше, выше
музыка, что я ещё не слышу.

                ***
Ніби прямо з віденського балу,
підійшла, танцюючи, зима,
і дарма, що музика німа,
у душі світлішає помалу.

Тихо накликаючи надію,
тихо, як до Бога, шепочу,
щоб ніхто, крім Бога, не почув,
зло не підняло повіки Вія.

Я вже находився навмання,
я вже відмовляюсь від знання,
щоб хоч раз повірити у те,
що насправді папороть цвіте.

Що вам залишаю, мої рідні?
Тільки безпритулля, тільки злидні
та стілець отой, що із-під ніг,
завагавшись, відштовхнуть не зміг.

Не пройщов я шляху до кінця,
і дивлюся з висоти стільця,
як над світом радісно танцює,
мов під вальси Штрауса, зима.

І ще вище душу підійма
музика, якої ще не чую.