* * *
Минулася любов, зрадлива, як циганка.
Лиш спогад залишивсь, немов від рани шов.
Ти згасла, як зоря сліпуча на світанку,
і більше в небесах не засвітлієш знов.
В душі твоє ім’я розтануло навіки.
Хіба що легкий щем відчується часом.
Бо хто б що не казав, а час – найкращий лікар.
Він душу одяга в байдужості шолом.
Тієї, що була, тебе уже немає.
Тож в спогадах і снах мені ти не світи.
Віднині я лиш сам, а ти за небокраєм,
куди мені навік всі спалено мости.
Чаклуй чи не чаклуй, але не ти вже мила.
Минуле не буди ні сміхом, ні плачем.
Для марних сподівань я сам копав могилу,
їм крила відтинав у розпачі мечем.
І в ту жахливу мить я все ж не збожеволів,
в найтяжчім горі тім я все-таки не вмер.
Я цього дня чекав, немов невільник волі.
Я сам собою став нарешті лиш тепер.
***
© Copyright: Анатолий Загравенко, 2016
Свидетельство о публикации №116052002072
Свидетельство о публикации №116052002072
Рецензии
