Клад

          Скарб

В яру Криничнім, за Синюхою,
завзято, кілька днів підряд
(таки повірили, послухали),
шукаємо турецький скарб.

Регочуть старші над хлоп’ятами.
А піт з чола важкий, мов град.
Вже ледве штурхає лопатами.
То де ж у біса він, той скарб?

Вже сходить місяць над дібровою.
Час повертатися назад.
Йдемо, втішаємось розмовою...
Вночі ж мені насниться скарб.

– Знайшов! – кричу своїм ровесникам,
звільняю скриню з-під трави,
що в ній з обручками й сережками
коштовне сяйво булави.

І генерал при всіх регаліях.
І шукачі при орденах.
Подяку від самого Сталіна
читаю вголос по складах.

... Тепер не жаль мені, дорослому,
що стільки літ тому назад,
де злидні зналися з коростою,
я не знайшов казковий скарб.

Його б володарі розтринькали,
або завезли в Ленінград.
А нам лишився б лиш на цвинтарі
сумний зірок з хрестами ряд.

Скарби ж чи то в яру Криничному,
чи інде ще в землі моїй,
відомі може лиш Всевишньому, –
все та ж підстава для надій.