303. Василь Стус. Горит гора. Горит и лес, и небо

Горит гора. Горит и лес, и небо,
И дол – пылает. И река – в огне.
Горячий шепот. Любый мой, не надо,
Любимый мой, не надо тебя – мне.
На дыбе солнце. Закипает пекло,
Живица плавится и капает смола.
И в два крыла – летим с тобой далече –
Далече – дальше, дальше до села,
Где гаснут горы. Где дымят деревья.
И небеса чадят. Река – во мгле.
И Богородицею вышла мева
С коричневой звездою на челе.
Одна – красна. Другая – золотая.
Одна – сладка. Другая же – горька.
Одна –  черна беда. Другая – слава.
И опускается смущенная рука,
И рвусь уже я – от себя, к себе же.
Рвусь из себя я, и всугонь – несусь.
Над нами ж – обезумевшее небо,
И сумасшедшим я богам молюсь,
И говорю: не вами, а за вами
На вечность ближе, на краю миров
Мы вдруг соединяемся сердцами
И отступают обожание и злость
Перед Тобою, Ты и Мать и Дева,
Перед Тобой, Подруга и Жена.
Ведь мы тогда лишь счастливы бываем,
Когда из стеблей сыплемся в зерно,
Где взгорья всё еще не пламенели,
Где речка стройная течет назад,
Где мы еще до жизни потеряли
Семирамиды чародейный сад.
Где при начале взлетов всех и спадов
Мы горько обронили, как слезу –
Свои сердца, которым нет пощады,
Когда заходит только на грозу
Противу гнева, клича и желанья,
Противу всех рождений и смертей
Появится, ломая грех кандальный,
Предвестник возвращения, Антей.
И потекут пески обратно – в горы.
И лес в твердь вековую отбежит.
И призрачные межи переорет
Тот, что из ныне во вчера уходит,
Чтобы себя по смерти оживить.

12.IV.1972



Горить гора. Горить і ліс, і небо,
і діл — у полум’ї. І річка — ув огні.
Гарячий шепіт. Любий мій, не треба
не треба, любий мій, тебе — мені.
А сонце — сторч. А закипає спека,
живиця топиться і скапує смола.
І в два крила — ми летимо далеко —
далеко — далі й далі до села,
де гаснуть гори. Де димлять дерева.
Чадіє небо. І ріка — в імлі,
і Богородицею вийшла мева
з брунатною зорею у чолі.
Одна — червона. Друга — золотава.
Одна — солодка. Друга — аж терпка.
Одна — тяжка біда. А друга — слава.
І губиться розгублена рука,
і я вже рвусь — від себе і до себе.
Із себе рвусь і навздогін — женусь.
А понад нами — божевільне небо,
і божевільним я богам молюсь,
і так кажу: не вами, а за вами
на вічність ближче, по краю світів
ми разом поєднаємось серцями,
відступляться обожнення і гнів
перед Тобою, Матере і Діво,
перед Тобою, Друже і Жоно.
Бо ми, лише відходячи, щасливі,
зі стебел повертаючи в зерно,
де всі узгір’я ще й не паленіли,
де зграйна річка утекла назад,
де ще перед життям ми загубили
Семіраміди химородний сад.
Де при початку сходжень всіх і спадів
ми обронили, як гірку сльозу,
свої серця, котрим нема пощади,
коли заходить тільки на грозу
опроти шалу, поклику, бажання,
опроти всіх народжень і смертей
постане, рушачи гріхи кайданів,
вістуючи повернення, Антей.
І потечуть піски назад — у гори.
І ліс у твердь одвічну одбіжить.
І вигадані межі переоре
той, що із нині повернувсь у вчора,
аби себе по смерті одживить.
12.IV.1972