Украинский плен

Український полон

Міцно спав під грушею козак.
А при ньому люлька і шаблюка.
Прокричали птиці – вірний знак,
що татарин ходить чи звірюка.

Де й подівся той козацький сон.
На коні поза кущами скаче.
І бере нападника в полон,
відшмагавши батогом добряче.

За дружину вірну, за дочку,
за синочка любого Івана,
і за все, що стерпів на віку
від гостей непроханих, незваних.

Зтяг з коня і зброю відібрав,
ще й зв’язав, уклавши спритно долі.
Сів з утоми, ніби скиртоправ,
і від гніву відійшов поволі.

– Що, невірний, здорово болить?
Заживе одначе до весілля.
Ну, вставай, підем горілку пить,
як-не-як, свята ж таки неділя.

Молода шинкарка подала
запашного меду та горілки.
– Пий, харцизе! Хай простить Аллах...
Та послухай нашої сопілки.

А тепер своєї заведи.
Тільки ж не хрипи, немов з простуди.
Як полився спів на всі лади,
то признав: „А що? Й вони ж бо люди”.

Потім вивів бранця за село.
Вже й прозвав по-нашому – Михасем.
– Ну, щоб духу твого не було!
Сину вражий, більш не попадайся!