Отступление

           Відступ

Кочівних нападників лавина
біля гаю обладнала стан,
де, мов на долоні, у долині
бачилось поселення полян.

Непомітно провідник під’їхав
мало не до плетених тинів,
де поміж тополь сіріли стріхи
і струмок чарівно дзюркотів.

Все було незнаним і незвичним
гостеві незваному з мечем.
А селянка з царственим обличчям
вже гірким заходилась плачем.

Плакала красуня чорноброва,
дівчинку голублячи малу,
і тримала теплу ще від крові,
з тіла мужа вийняту стрілу.

Розгадав батир, чия робота.
Персонально лучника він знав.
А тубільці збились у скорботі.
Кожен з них розгублено мовчав.

Смерть чужа – пришельцю справа звична.
Спершу дико блимнувши з-під брів,
все ж селянку з царственим обличчям
і малу сирітку пожалів.

Людям у красивих вишиванках,
з мовою так схожою на спів,
імовірним смертникам і бранкам,
більш чинити горя не хотів.

Тож зі схову вирвавшись поволі
до своїх кибиток і підвід,
він обоз повів у Дике поле,
де омили роси їхній слід.