Я втікаю від себе, від тіні своєї,
Що підступно, як злодій, захоплює серце...
Замість того, щоб з нею постати у герці,
Я втікаю, втікаю ізнову від неї...
І боюся поринути в темряву болю,
Хоч і як розумію тяжку необхідність,
Я втікаю у вільне овіяне поле,
У квіткову рятівну занурююсь ніжність.
Я шукаю спасіння у неба, у хмарах,
У цілющих весняно-озонових зливах,
Я блукаю в далеких, замріяних марах,
Намагаюсь згадати, де була я щаслива...
Не змогла, не згадала, вернувшись із мандрів,
Нікуди не втечеш від тіні своєї,
Один вихід - позбутися, як саламандра,
Шкіру скинути болі тієї...
Дна досягти, тотально прожити,
Переплакати й перекричати,
Все віддати, нарешті - простити... простити!
І із себе нової любити почати...
Я втiкаю вiд себе...
© Copyright: Оксана Вершинина 2, 2016
Свидетельство о публикации №116051911314
Свидетельство о публикации №116051911314
Рецензии