Освiдчення в коханнi

Життя прожив я не мале на світі,
хоча півсотні років й не багато.
Однак уже повиростали діти,
давно померла мама, ще є тато.

За вік свій зрілий пізно й на світанні,
що не кажи, а так життя вже склалось,
жінкам не раз прийшлось освідчитись в коханні,
а Батьківщині це зробить не видавалось.

Освідчитись хотів би їй в коханні,
але зробити це відкрито ще боюсь –
при всіх Вітчизні висловить зізнання,
ім‘я якої Україна, древня Русь.

Відкрито страшнувато, бо віками
стидалися ми імені цього.
Та зрозуміли лиш останніми роками,
що незаслужено забули ми його.

У доленосну цю, складну годину
мене чомусь не покидає сум.
Люблю я свою рідну Україну,
та в голові багато й інших дум…

Люблю її як матінку родиму,
у вірності своїй навік клянусь.
Люблю її єдину й неділиму,
свою Вітчизну – стародавню Русь.

За щастя всього люду без спочину
молився щиро я і до сих пір молюсь.
За рідну нашу Неньку-Україну,
за Київську мою святую Русь.

18.05.2016