Колесо Iсторii

Біле, неначе вранішнє молоко волосся, очі синього кольору, неначе безкрайнє небо, самотня дівчина, неначе прохолодний степ. Одного вечора, заварюючи собі пряну каву, вона пірнула у вир спогадів, замислившись, що ж відбулося з тими, кого вона поховала у своїй пам'яті.
Раніше вона завжди вішала ярлики на людей, помічаючи їх таким чином, щоб хоча б на деякий час окреслити їх присутність на своїй території, тому що до того змушувала її робота. А після закриття чергової справи вона подумки зминала стікер з поміткою ініціалів й форматувала всі ті зайві відомості. Й більше її вже не цікавила доля розбитих життів. Їй не було притаманне відчуття вини й відповідальності за взяті зобов'язання перед тими, кого заживо катували, змушуючи до депортації з місць, які укоренилися в їхній крові. А що ж би вона могла ще зробити, змінити, навіть якщо б й захотіла виступити проти тої системи, котра заплямувала її брудом, який міцно в'ївся в її тіло. Звісно ж нічого, бо на те не вистачало її волі, котра підпорядковувалася інтересам схиблених на величності недоуків.
Вона не помітила, як минув час й треба було вже лягати спати, щоб міцний сон додав їй рішучості, бо завтра їй знову доведеться вигадувати привід для позбавлення щастя чергової родини, котру розчавить колесо притаманної до повтору історії.