* * *
Швидкоплинні літа в золотому зеніті.
Тоскно бджоли гудуть, м’яко пахне трава.
Ти не можеш не буть найгарнішою в світі,
бо шепочу тобі найніжніші слова.
У розумних очах я втопитися хочу,
теплий подих відчуть і вологі уста.
Пестить хочу тебе до глибокої ночі,
як засяють зірки і спаде духота.
Це вже з кимось було в найдревнішім столітті.
З кимось станеться те ж, поки буде земля.
Тож від того, мабуть, й сонце ясно так світить,
і від повіву вітру хмеліють поля.
Нам і справді життя в ріг свій срібний відтрубить,
в синє море стече незворотньо вода.
Тільки ти не сумуй, бо мені ти так люба,
а до того ж дбайлива й така молода.
Це вже з кимось було у далекім столітті.
Дзюркотів і тоді кришталевий потік.
Та солодша, ніж ти, не жила ще на світі.
Не було і не буде такої повік.
С кем-то было уже
© Copyright: Анатолий Загравенко, 2016
Свидетельство о публикации №116051802226
Свидетельство о публикации №116051802226
Рецензии
