* * *
І я збагнув нарешті. Це – кінець.
Хоч не було ніякого початку.
Враз осінила болісно розгадка –
розлука нам лаштує свій вінець.
Я все спізнав на доброму віку,
а нині цю любов собі накоїв.
Ці рани й час всесильний не загоїть.
А ти...ти теж в терновому вінку.
Нехай тебе ніскільки не болить
те, що мені повік не дасть спокою.
Я сам собі таку любов накоїв
і нині рву стосунків наших нить.
Недороге нітрішечки життя,
бо почуваюсь як мерзенний вбивця,
що домовину вбрав у чорнобривці,
а в ній же ним і вбиті почуття.
А місяць, як сокира у крові,
нагадує про той зумисний злочин.
Проте коли твої згадаю очі,
то почуття вже мертві – мов живі.
І знову мов попереду кінець,
хоч не було ніякого початку.
Оце і все, що я беру на згадку
про нещасливу долю двох сердець.
И понял я
© Copyright: Анатолий Загравенко, 2016
Свидетельство о публикации №116051802125
Свидетельство о публикации №116051802125
Рецензии
