Я розкажу тобi, дитино, про життя... - 17 частин

Колись, ще маленькою, дуже любила сидіти між бабусями, коли вони збиралися на "посиденьки". Було дуже цікаво. Вони багато розповідали з пережитого в минулому, ділилися новинами, обговорювали питання на різні теми – від поточних справ, політики... до любові. У пам'яті мало що лишилося. Дитиною ж була, але залишилися ті почуття, які я тоді переживала. Вони, раз від разу, виривають з пам'яті там заховане, здавалося навічно.
Життя швидко пробігло. Не встигла отямитися, а вже старість постукала в двері. Зібралося, за життя, свого багажу чимало і захотілося ним поділитись. Можливо комусь стане в пригоді, а можливо кому втішить роз’ятрену душу, зігріє стомлене серце, висушить заплакані очі, надасть сили не впасти у відчай, чи зневіреному придасть віри і наснаги до життя...
З 2015 року, час від часу, самі по собі, стали писатися розділи поеми «Я розкажу тобі, дитино, про життя».
Перший склався в розмову бабусі з маленькою дівчинкою. Видно мені, тепер уже самій – бабусі, захотілося розповісти їй про всеньке своє життя, з самісінького початку. Можливо в ній, я бачила себе. Те, затамувавши подих, дитинча між бабусями, зі своїми печалями дитинства.
Згодом маленька дівчинка ставала підлітком. У неї вже з'являлися запитання. Далі прийшла пора дівування, першого поцілунку, першого подиху кохання... зради...
Чи закінчена поема вже? Не знаю. Не раз думала, що вже все, кінець, а за деякий час, писалася нова частина. Видно визріває плід роздумів і сам проситься поділитися своєю наповненістю з усім світом.
Скільки ще буде тих плодів? Покаже час.

Я РОЗКАЖУ ТОБІ, ДИТИНО, ПРО ЖИТТЯ

               1 - частина

     «І тільки пам'ять серце гріє»

– Я розкажу тобі, дитино, про життя.
Своє звичайно, нащо мені інше.
Назад бо, вже немає вороття,
в ньому змішалося і праведне,
і грішне…

Твої дороги, всі, ведуть вперед,
тобі, ще хочеться пізнати все на світі.

Мені у тому, вже нема потреб,
радію кожній, ще прожитій, миті.
Тільки тепер, прийшло те розуміння,
що жити нам потрібно – тут!
і зараз!
але, із покоління в покоління…
здається вам, що це – старечий галас.

Колись, так само, відмахнусь рукою:
«Давайте завтра, ніколи сьогодні!»
А те, сьогодні, сплинуло рікою,
ось – завтра!
але жити… вже не годні.

***
Що? Чую вже погано.
Так і бачу.
Кажи, дитинко, трішки голосніше.
А. Ні. Тобі здалося. Я не плачу.
Сльози самі течуть.
Чому? То їм видніше.

Сльози – вода!
Де їх береться стільки?
Лікарі кажуть – лікувати очі.
Хіба ж то, очі лікувати тільки,
коли душа схиляється до ночі.

***
Колись, була і я малим дитятком,
тулилася, так само, до бабусі.

Збудований наш вік таким порядком –
ростеш, старієш... у такому русі.

Маленькою – йшла до бабусі спати,
вона рукою, мов крилом, накриє,
легенько починає колихати,
мугикає…
тільки вона так вміє.
А я тулюся, так мені є добре,
як котеня, клубочком засинаю
і все життя – бурхливе і хоробре,
за цими, ніжними руками залишаю.

– Бабусю, а чому було бурхливе,
була дитям, хоробрість там до чого?

– І в цій порі, нам все було важливе,
потрібна мужність в подоланні всього.

Дорослим то здається все смішним,
забавами дитячі вболівання,
та, діти не погоджуються з цим,
бо дуже болісні і їх страждання.

Болить однаково у будь якому віці.
Поріжеш палець, чи заниє зуб…

Зуба, казали: «Викинь за полиці,
а виросте новий, кріпкий, як дуб».
Я вірила
і біль ставала менша,
розхитувала пальцем залюбки,
бо за полицями, чекала його миша,
вона збирає їх не день, не два – віки.

Ти що, не віриш?
Думаєш це байки?
Молочні зубчики не кидала в комору?
Тим, хто не вірив, ми робили – сайки.
Лякливим теж.
Таку, легку докору.

Як так,
не знаєш, що таке є – сайка?
В які ж, ви ігри граєтесь?
Дивись.
Коли збиралася нас, невелика зграйка,
так провіряли витримку колись.
Зненацька, чимсь, махнеш перед очима,
злякається, що розкриває рота
і поки, той стояв, очима блимав,
по підбородку…
аж… зубів цокоти.
То – саєчка за ляк
і всім є смішно,
бо то не боляче, а тільки гра.

Ну, що, сподобалось?
Правда потішно.
Навчи своїх, хай грає дітвора.

***
Що скочила, чом не сидиш на місці?
А, бачу.
Платтячко новеньке
і стрічечки яскраві у косичці,
як наше сонечко і небо голубеньке.

Ой, ой, вертлява…
Гарна. Гарна.
Питаєш, чи було таке у мене?
Було.
З ним сталася, ледве не драма.
З краваткою, все фіолетово-зелене.

Що сталося?
Вельми цікаво знати?
Сідай.
Все оповім тобі в деталях.
Тоді і гадки не могла я мати,
що все життя скінчилося б – на палях.

***
"– Марйо-о-о!
Дивися, де твоя дитина!
– Ой, дядьку, милий, не кажіть!
– Як зачепилась за гілляку,
хоч би не впала, з переляку!
– Я не боюся, дядьку, йдіть
куди ішли, в свою дорогу!
– Піду... віддаси душу Богу,
що буду я тоді робить?
Марй-о-о, дивись куди залізла,
внизу штахети, гострі пАлі.
Вишу.
В самої морда кисла.
Ой-йой! Що буде тепер далі?
Хотілось вивіркою бути,
залізти вверх по деревині,
а що зависну я на дрині,
як буду зверху вниз летіти,
хіба то було в голові.
Хоч не роздерлась до кровІ.

– Ой, Боже, люди, яке щастя,
що видалося кріпке плаття,
уберегло дитя мені.
Пошите гарно, до пуття,
воно спасло дочці життя!
 
Мовчу, лиш блимаю очима.
Вишу, отут, уже давненько,
навіть і дихала тихенько,
щоб не побачила то мама,
зі мною завше якась – драма.
Побігла ж, бо, сама, без просу,
новеньким платтям похвалитись.
Не довго стало і носитись,
порвалось вщент і з заді, й збоку,
от, буду мати я мороку…
Ось, зараз знімуть і усе.
Дадуть добренько на горіхи…
Нема у кого знайти втіхи.
Ще хоч би хто – вони удвох.
Ой, збережи ти мене, Бог!

Зняли. Полегшено зітхнули.
А я тікати, що є духу,
не в вивірку, а вже у муху
перетворилася ураз,
хоч і стояти був наказ.

– Побігла, значить ціла.
Ти, Марйо, не переживай,
дитині міг би бути край.
На ці – штахети, якби впала,
було б усе, точно б пропала.

А я біжу, що маю сили:
«Боже, хоч би не зловили».
І не втямки було тоді –
мати щасливою стояла.
Дитина – цілою зостала.

***
Приємно так на серці стало,
які щасливі були дні,
усього було тоді мало,
були ми, завше, не одні.
Дітки бо, дуже люблять кучі,
знаходяться завжди ведучі,
придумується  щось новеньке
і граємось, ой, не тихенько.

Сиджу, отут, одна.
Забута.
Бо для дітей, ніби, отрута.
Кому потрібне є – старе!
Ще бавляться, коли – мале.
 
Прикута вже, до цього крісла.
Так. Так.
Чогось я знову скисла.
Яке це крісло ненависне,
як і життя – добре і грішне.
 
Стіни чотири, лиш віконце,
інколи попадає сонце…
Та і різниці тут нема,
як в тілі і душі – зима.

Хіба,  чекаємо ми старість,
коли життя проходить в радість.
Вона ж бо, звалиться, зненацька.
Ось, на тобі – така є цяцька
і куди цяцьку, цю, подіти,
тепер мусиш її любити.

Просити хочеться у Бога,
була б коротшою дорога.
Болячки тіла.
Душі біль.
Один тепер у житті стиль.
І тільки пам’ять серце гріє.
Хоч, трішки.
Наскільки уміє.

***

Заснула.
Так дитя заговорила.
Сопе тихенько, посміхається у сні.
Тепер вже, мої руки, наче крила…

Клубочком, котеня, ввіряється – мені!

       2 частина

«Небесна суть одного поцілунку»

– Я розкажу тобі, дитино, про життя,
років кохання і печалі повне,
але все більше, його сприйняття,
бо все по різному –
те, що в душі і зовні.

Що фарбою зачервоніли щічки?
Ти закохалася?
Можливо вперше?
Бачиш, вгадала.
Тут немає пічки
і сонечка, щоб оправдатись легше.

Ти не стидайся!
То, велика радість,
коли серце наповнене коханням.
Мене аж, розпирати стала заздрість,
моя душа, вже повна покаяння.

– Бабусю, ти любила?
– Дитино, ще й як.
Моє сердечко розривало й умлівало…
Не раз була червона, як буряк,
ото, як ти.
Все рівно того мало.

Любов – вона пройшла через віки,
немає, а ні меж, ні заборони,
а ті, всі правила, придумані людські –
дурні!
Ти не приймай ці забобони.
Радіє серце?
От і ти – радій!
Кохає?
Розкажи усьому світу
і не тримай в собі гори надій,
бо там… можуть погаснути без сліду.

Що люди скажуть?
То пусте.
В кожнісінькій душі є своя міра.
Кожна із них по своєму росте,
в кого – звіриний рев…
у кого – грає ліра…

***
Я не замовкла.
Ні.
От, не терпляча.
Хвилинку дай усеньке пригадати.
Знаю, дитинко, в тебе знань нестача.
Терпи.
Як хочеш про кохання знати.

Вже цілувалася?
Чого це відвернулась?
Ой, йо-о-ой. Ну, як,
сподобалось тобі?
От-от, чудово.
Що так притулилась?
Все бачу.
Радісно й собі.

Я похвалитися тобі, на жаль, не можу,
мій перший поцілунок був невдалий,
так з милом… мила…
не лице, а «рожу»,
мов – обплювали, а не цілували.
Чому це так?
Я і сама не знаю.
Моїм очам був хлопець до вподоби.
Відрази… серденько не мало краю,
видно в душі, ми різної породи.

Ти думала такого не буває?
Чого на мене блимаєш очима?
Тобі здається, що любов йде раєм,
в усіх закоханих є крила за плечима?

Є крила, але є і добрі роги!
Все розкажу.
Та зараз – про приємне.
Для тебе рано ті, всі застороги.
Давай про світле.
Потім вже про темне.

В житті настане і в тебе пора,
всю пам’ять просіватимеш крізь сито,
всі почуття…
що там – дощі, жара…
чи завірюха, а чи тепле літо.

Кожна людина у своїй дорозі,
написаною їй на Небесах.

Хто – йде дорогу в лютому морозі,
любові не дає горіти страх.

Хто – пробігає по гарячому вугіллі
у пошуках безмірного кохання,
та залишають марафону милі –
шрами і опіки, потухлі сподівання.

Свою дорогу, подолала тихо,
боялася пробігти повз любові,
для мене почуття були не сміхом,
єднання в серці і в душі, і в слові.

Щоб зрозуміти всю суть поцілунку,
не треба цілуватись день і ніч.
Потрібна –  мить!
для твого порятунку,
печалі, цілого життя, скидає з пліч.

Дивуєшся?
Так. Так.
Буває і таке.
Крізь все життя,
один лише, цілунок
ламає – все!
і кріпке…
і крихке…
Він відкриває…
й закрива рахунок.

***
Одна секунда.
Губи незнайомця –
тремтіти серце заставляють й нині,
рятують цим, якщо в душі без сонця,
дощі ідуть, а чи морози сильні.
Усього – хвилька,
в жартівливім танці,
поцілунок, просто так, для сміху.
Удвох стаємо – всесвіту заслАнці,
в безмежний рай…
років подальших втіху.
Два серця і бездонні наші очі,
без слів, нам показали дивосвіт,
збулися мрії всі… мої дівочі…

та, щастя не стояло у воріт.

Він – наречений і його весілля,
годину вже, повінчаний з другою,
але для нас –
пропало все довкілля…
для інших - це проходить стороною.
Світ… наших душ,
змінився, враз, та – пізно!
бо наяву, все диктувало іншу волю,
«махало пальцем», сліпим душам, грізно,
порізно… прокладало їхню долю.

Щаслива молода, він – я!
по різні боки,
лиш, очі зустрічалися постійно.
Здавалося – ступи один, два кроки…
на вік… хай душі стуляться надійно.
Нас зупинило:
«А що скажуть люди?
Обітницю давали перед Богом».
Вже повставали перепони всюди,
він за одним – за іншим я,
порогом.

Зустрілися через багато років.
З дочкою, мовчки, він стояв навпроти.
Ми знову не зробили пару кроків,
хоч, очі й душі, знов, були не проти.

***
Принишкла так.
У мріях полетіла?
Що?
В поцілунку відчувала інше?
Ти, прямо, зразу всього захотіла.
Радій!
Могло бути і гірше.

Не тільки почуття – відрази…
щастя…
у поцілунку є ще – пустота!
Він – мертвий!
От, таке нещастя,
лише думки…
чи він – не той?
Чи я – не та?
В душі, неначе з льоду крига,
на серці зимно і воно мовчить.

Вже на початку не цікава книга,
навіть, у спеку тіло холодить.

***
Небесна суть одного поцілунку,
нам не доступна.
Провидіння Боже!

Ним – все життя… вкладає у хвилинку.

Ним – мить… тягнутися роками може.

***
Що зашарілася?
А, бачу.
І не дивно.
За хвірткою виглядає юнак.
Біжи до нього, ти моя царівно.

Мені – бути одній, вже звично так.

Роз'ятрилося спогадами серце,
здавалося, давно спливло водою…

Де, в пам'яті, приховано усе це,
що слідом йде, до смерті, за тобою?

              3 частина

  «Дорога мудрості сплітається роками»

– Я розкажу тобі, дитино, про життя.
Таке як є.
Не тільки про красиве.
У ньому повно є багнюки і сміття,
а в посмішці – лукаве і зрадливе.
В якому біллю розтинає груди
і серце розриває на шматки,
біди і горя почорнілі люди,
душа полатана…
і там – одні латки.

Що знітилася?
Бачу по тобі,
зазнала й ти, ще з малечку, біди.
Про рай земний, у розказні любі,
вже недовіри лишені сліди?

Не думала і я – на старість літ,
вмиватимуся гіркими слізьми,
ввалюся скоро, мов старенький пліт,
накриють мене ангела крильми.

Хотілося б – у спокої, без страху 
заснути... з посмішкою щастя, на віки,
щоб дощик сонячний накрапував із даху,
і свіжістю повіяло з ріки.
Тут, в цій хатині, край води,
я народилася.
Надіюсь – тут помру.
Усі мої дороги йдуть сюди,
в якому б не бувала я миру.

– Чому заговорили ви про смерть?
 – От розбажалася.
Ти кажеш скільки?
Скільки?
Сто років жити ще?
Навіть і чверть,
багато!
НАщо мені стільки.

***
Ще молодою, розмовляла з дідусем,
життя прожив, а в ньому щастя, й лихо.
сиділа, зі здивованим лицем,
він говорив і лагідно, і тихо:
«Не треба проклинати ворогів,
їм, просто, побажати – довго жити!
Так довго…
щоб померти вже хотів,
не може гірше покарання бути».

Казав так, мій старесенький дідусь,
який розмінював своє сторіччя:
 «Я б з радістю, спустив би кволий дух,
давно вже стерлися усякі протиріччя.
Ще серце кріпке.
Тіло ж бо – безсиле.
В усіх молитвах плутаю слова.
Єдине,  що залишилося миле,
молитву лиш, сприймає голова.
Безпомічність…
коли вже розум – смирний.
Ця, люта кара, переходить в вічне…
хвилина – рік,
година – крок безмірний…
усе стояче і гниле, а не протічне.
Увесь, цей простір, ти – на самоті,
… початку де немає і кінця…
було усього у моїм житті,
давно готовий «вдіти я вінця».

Якщо ти хочеш, внученька, добра,
бажай прожити всім, допоки сам
даєш ти раду.
Навіть, хоч стара,
але не в тяжкість ні собі,
ні Небесам.
Найважче бути довгим тягарем,
безпомічним, капризним, мов дитя,
коли життя проходив – королем!
Тепер існуєш – купою сміття».

Дивилася на нього зі сльозами.
Так мені шкода!
Бо дідусь.
Хай би ще жив.
На його ж місце, не заманиш калачами,
й приміряти на себе б не хотів,
той – довгий вік, який усім бажаєш –
сто років,  двісті, триста…
щедрі ми.
Добре воно чи зле?
і сам не знаєш.
Ми – молоді!
Ми всі ще із крильми.

Молили завжди баба і дідусь:
«Дай, Боже, днів, допоки даю раду,
щоб не обтяжувати дні, хоч би комусь…

Я пам’ятаю кріпко ту пораду.

Сама прошу тепер про це Отця:
«Дай Боже років стільки, поки кріпка,
бо вистраждана мудрість є, ось – ця
й остання мить життя... хай буде легка».

***
Що засмутилася,
дитинко, чи тобі час сумувати?
Жити ще і жити…
Воно, звичайно, добре і собі
років щасливих ще наворожити.
Але…
написаний усім на небесах
вік – кожного,
все інше, то в омані.

Ти відпусти із серця тихий страх,
усього тільки – розгорни долоні.

Ми думаємо щастя десь далеко,
повинні все життя його шукати.
До нього, всі дороги йти не легко,
одні тривоги й непомірні трати.

А щастя – не відходило від нас,
не покидало ні на мить,
ні на хвилину,
чекає, терпеливо, весь цей час,
коли з себе і я тумани скину.

Втрачаєш час на пошуки його,
а роки йдуть…
О, ні! – біжать, летять…

Йой-йой, а ти рознюнялась чого?
Отож бо.
На пусте життя не трать.

Дорога мудрості сплітається роками;
стражданням серця,
плутанням думок,
із ламаними крилами й рогами…

Давай на цім завершимо урок.

Мої думки теж плутатися стали,
слова вже забуваю і події,
бо всі роки, чорні ворони вкрали,
забрати лиш не можуть – наші мрії.

***
Біжи.
Виглядає хлопчисько,
ти вродлива.
Дай, Боже, матимеш щасливу долю.
Побігла.
Ти дивись, яка кмітлива.

Посплю.
Відпущу і свої думки на волю.

               4 частина
      
   «Любові стежка не пряма – крива»

– Я розкажу тобі, дитино, про життя,
поки цікавишся і хочеш все почути.
Усі мої, позаду, відкриття
і в молодість роки не повернути.

– Бабусю, в мене є питання.
Хочу знати,
як серце лікувати нам від болю?

– Якби ж то знати, як його латати,
ми не носили б жалі за собою.

Поназбираєш горя за плечима,
печалі й радості  упереміш,
а смерть – завжди вартує за дверима,
вона все поруч,  хоч біжиш…
хоч спиш.
І їй все рівно, що у торбі маєш,
яку тягаєш ношу за собою;
чи біль,
чи щастя у собі тримаєш,
вона чекає – забере любою.

От і подумай, що хочеш носити –
любов, добро і ще веселу вдачу,
а чи своє серденько колотити
в журбі, печалі…
й розпачі… на здачу.

Так, так, миленька,
вибір за тобою –
носити за собою біль, образу,
морити серце тихою журбою,
і розум свій доводити до сказу,
а чи, навчитися відразу всіх прощати,
молити Бога про заблудлі душі,
просити розуміння.
Розпочати –
бачити й чути, попри всі беруші.

***
Схилила голову і слізки на очах,
твоє серденько крається від болю?

– Бабуню, переповнює ще страх,
який паралізує мою волю.

– Що сталося?
Які такі дива?
Учора ти була така щаслива…
Любові стежка не пряма – крива,
по ній – надія, лиш не мерехтлива.

Трішки поплач…
Повідай, у чім річ?
Удвох, я думаю, знайдемо цьому раду.
Можливо скинемо усі печалі з пліч,
а ні, то може дам яку пораду.

Не завжди можемо й зарадити уміло,
коли душа від болю вже німа,
а від душі болить і наше тіло,
хоч ти здоровий.
У душі – зима.
Це страшно.
Серце може замовчати,
стати байдужим чи закаменіти,
до нього тоді марно докричатись
і день у день, і рік у рік… марніти.

***
– Стрепенулася?
– Здається, бабцю, дивним –
болі тіла, через душу?
Не йму віри.

– Так. Болить.
Яким би не був сильним,
дотик пальцем, болючий для шкіри.

Нажимаєш, хоч яку частину
і від болю, аж замружиш очі,
кожну мить ти розумієш – гину.
Мертві дні і мертві твої ночі.
Порятунок –
ти не знаєш в чому,
чим полегшити безмірні муки?

Впевненість, що є кінець усьому,
як коханню, так болю розлуки.

Час лікує. Це додає сили
пройти усі терни в темноті,
спогади, хоч як би не палили,
розумієш – вони золоті.
Всі вони твої,
вони з тобою.
Біль затихне, розтануть печалі,
у повітрі запахне весною,
і відкриються у мріях нові далі.

Але ці – прожиті в щасті, миті,
будуть гріти душу, весь твій вік,
бо вони були коханням шиті,
де хвилинам ми втрачали лік.

Терпиш і чекаєш, надія на час,
це твої розрадники у горі.
Він єдиний, хто лікує нас,
коли серце і душа коханням хворі.

Давай житимемо зараз і тепер,
щоб цю мить, майбутній час не «зжер».

Посміхнулася.
Повисихали сльози.
Досить нам, що за вікном морози.

***
Кохання де шукати?
Випадковість.
Тебе веде, як ляльку, на нитках.

Ось, я – попала не у свій автобус,
не розуміючи, чому?
І що? І як?
Сідаю.
Дивно.
Незнайомі люди.
Автобус повний. Де тоді свої?
То ж, оглядаюсь,
роздивляюсь всюди.
Ні. Всі чужі.
Ці, точно не мої.

Виходити вже пізно, вирушаємо.
Хай так. Знайомі в іншім їдуть.
Потім знайду.
І чую вуха краєм,
поруч мужчини тихенько гудуть.

– Вродлива жінка, знаєш, хто вона?
– Яка? Ось, ця?
Так. Знаю.
Зводило життя.
Гарненька правда? І ще й не дурна.
Єдина жалість – в неї є дитя.

Зрозуміла.
Це про мене мова.
Стали цікаві «базарні бабИ».
Глянула на них…
Вони – ні слова,
знітилися і сидять, немов гриби.

Бачила одного і теж знаю,
а над другим – розлилося світло…
Тільки кругле сонце пам’ятаю,
в нім портрет і погляд.
Інше зникло.

«Сонечко» й понині гріє душу,
це кохання безмірним було.
Я признатися тобі і собі мушу,
більше моє серце не цвіло.

***
 Усе те, стирається що оком,
серце пам’ятає і врази
повертає струмовим потоком,
вже потушені у мріях образи.

Стерла пам'ять.
Збереглося серцем.
Воно все… у тайні береже –
гріло що і що пекло, як перцем,
що нещадно різалось ножем.

Так, дитино, перші почуття
в сердечній пам’яті вже місце мають.
Сьогодні ти зробила відкриття,
і що дозволиш, те люди напхають.

***
– Бабусю, з милим вчора посварилась,
в розмові відповів мені не так,
а я всю ніч проплакала, журилась…
і вирішила – він не міій юнак?

– Серце плаче, слухатись не хоче,
змішалися думки і почуття в клубок,
усередині тіло все клекоче
від рою, неприборканих думок.
Я звідки знаю? 
Чи мені не знати.
Таких клубків назбирано за долю.
Дається старість, щоб їх розмотати,
вже знаючи, що більшість була грою.

Все просіваєш в пам’яті –   
розлуки
і зустрічі…
Слова кохання й навпаки.
У них – світ щастя
 і безмірні муки,
всі квіти і асфальтові катки.

Любов прощає.
Так. Усе прощає.
Бо не простити легко, як не любиш.
Коли кохання не зачепить краєм,
у цій дорозі ти все тільки губиш.

Одне лиш серце царювати має,
воно береже душу для любові.
Весь розум всесвіту – у нім!
Воно це знає.
Бо там – любов, закладена в основу.

***
Між вами тільки непорозуміння.
Розум розводить, а серце єднає.
Лише в кохання є таке коріння,
смертельний смерч його не вириває.

Тепер тобі сказати маю право,
мої роки – мої учителі.
Хоч як , кохання ранило криваво,
при згадці, сльози радості текли.

Любов без меж – безмежні і страждання.
Усього порівно.
Це є два полюси.
Нам не болить, коли мертве кохання.
Скільки потворства – стільки і краси.

Проходить і зникає біль з роками,
а щастя залишається в собі,
і гріє душу теплими струмками…
Тепер все це, розказую тобі.

Поплачеш.
ВідійдЕш і дякуй долі
за кожну мить в коханні і теплі.
Ми за життя з’їдаємо пуд солі.
Любов перекриває всі жалі.

***
О. Бачиш?
За вікном вже мерзне.
Біжи до нього.
Засвітилося в очицях.
Що? Знову маєш щастя величезне?
От-от. Лови.
Бо то і є Жар-птиця.

Як вдвох радіють!
Не по чім зима.
Сніжками бавляться, валяються в снігу.

Я, знову в цьому кріслі… і сама.
Лиш спогади вгамовують тугу.

              5 частина.

  «Все це – життя. У нім і рай, і пекло»

– Я розкажу тобі, дитино, про життя.
Тобі, сьогодні, боляче і страшно.
Коли міняєш все перекриття,
надіємося буде сухо й ясно.

І мені страшно, хоч прожила вік,
не за себЕ, вже скоро йти до Бога,
за вас усіх – у серці тихий крик,
дітей майбутнє силиться тривога.

Якби то знати, що на старість літ,
наздожене тебе знову війна
і знову, перевернеться весь світ,
ні тіла, ні душі не обмина.

Дитинство вкрала,
украде і старість,
а так хотіла в спокої дожити,
нам, вже старим, потрібна тільки малість;
спокійне серце, трішки їсти, трішки пити.

***
– Мого хлопчину взяли у солдати.

– Не плач.
Молися і надію май,
що крилами ти можеш закривати,
вони – в молитві.
Ти її тримай.
Молитва жінки, матері…
дитини – 
найбільша сила,
міцніша броні!
У безнадійні і страшні хвилини –
спасіння у пекельному вогні.

Скільки життів рятує у війну
щира молитва, на самім краю.

Таку людину знаю не одну,
пошану їм і досі віддаю.

***
«Молюся.:
«Боже, нам допоможи!
В оточенні…
спасіння вже немає…
як можна щось зробити, розкажи,
тільки надія й віра ще тримає.

Так жити хочеться, бо я ще молодий,
ще толком цілуватися не вмію.
Допоможи!
О, Боженько Святий!
Не маю діточок – про них, так мрію.

Мати старенька – син не поверне,
вона засохне від страждань та болю.
Врятуй!
Спаси і сохрани мене!
Я все життя віддам на Твою волю.

Як з цього пекла виберусь живим,
Тобі служитиму, аж до самого скону,
я стану зовсім іншим і новим,
буду весь – Твій!
З поклону до поклону!».

Молився так – один святий отець,
уже старенький, зараз, увесь, сивий.

Людина з Богом є і жнець, і швець,
лиш перед Ним одним, він є служивий.

Не знає – як?
Та всі лишились цілі
і він пройшов війну всю до кінця,
його обіцянки, залишилися в силі,
одів на свою душу – сан отця.

Пройшов немало всяких негараздів,
бо віра в Бога була в забороні,
любили більше атеїстів-газдів,
Святі отці, усі були «в загоні».
Все… витримав
і служить вірно Богу,
бо знає, Його силу, на собі,
благословляє нас в любу дорогу:
«Хай в допомозі буде Бог тобі!»

***
Ми не шкодуємо життя на різні плітки.
Жаліємо для Бога – пару слів.

Війна – нас врозумляє через дітки,
в молитві… море схилених голів.
А як іще?
достукатись до «мертвих»,
в яких у серці «золотий тілець»,
добродії і правда… давно стертих,
залитих не в любов, а у – свинець.

Коли у світі зброї… більше рук!

Коли сирен… багато більше – лір!

Коли не радості – злобИ у серці стук,

а для добра… не залишилось мір.

***
Содом, Гомора теж були такі –
для Бога вже закрили всі лази,
ні тверде слово, ні слова м’які,
не мали сили.
Зло росло врази.
Доля цих міст, то є наука нам.

Може війна, то людям теж – спасіння?
Йти на Голгофу… найкращим синам,
посіяти в серцях Боже насіння?

Всі муки і розп’яття… цих синів,
нас ставить на коліна у молитві,
тривожних днів,
тяжких ночей, без снів,
уберегти життя посеред битви.

Ми тіло Бога, сказано в Писанні.
А що, як стали – ракова пухлина?
І лікування наші не старанні.
Не Слово Боже – золото перлина!

Щоб врятувати тіло, всі клітини,
треба – хірург,
коли ліки безсильні.
Його любов до кожної дитини
…безмежна…
тому, в виборі ми – вільні.

Серце у розпачі!
Та на розп’яття,
Він, знову й знову, посилає кращих.
Сльозами вимити у душах – «шмаття».
Для Бога рівні – всі!
Нема пропащих.

Ми не послушні і часто лозина,
потрібна напоумити людину.

Всі на колінах і старе й дитина.
Всі пізнаємо Бога у цю днину.

***
Ой, довго заживатимуть всі рани;
це покоління, два, може і три…

Буде усього, також, поміж нами,
у різні боки, дутимуть вітри,
але, усі вітри, як би не дУлись
і як би, не крутилися навколо…
наші серця –
до Бога, вже проснулись,
бо біль утрати, є велика школа.

***
– Хотіли, бабцю, одружитися.
Не вспіли.
І до весілля все було готове.
Тепер, майбутнє нам, тумани вкрили…
Що знаю точно – воно буде нове.

Я на весілля вишила сорочку.
Ніхто не знав.
Робила все таємно.
Сиділа біля річки на місточку,
на самоті, аж поки стане темно.

З коханням, вишивала поле хліба,
ласкаве сонце, на лугах всі квіти…
Мені, все це і бачити не треба,
воно у серці, лиш його відкрити.

Запах покосів, тихі, чисті води,
місяць у річці, ми, удвох, в човні
і відблиск у воді – нашої вроди…

– Так, зараз, доню, заздрісно мені!

– Ніжно писала серцем нашу долю,
своє кохання і усю себе,
дрібними хрестиками малювала – волю,
світле майбутнє, небо голубе.

Йому дала з собою у дорогу,
як оберіг, від усіляких бід.

Молилася і дякувала Богу,
просила Його, з ним іти в похід.

***
– Я,  нареченому, не вишила сорочку,
сама не мала, то не було в моді,
усе, щось малювала на листочку…
Де те мистецтво?
Ним були ми горді.
А рушники, сорочки, козатини…
Все для розваг і для пустих вистав.
На виставках завішували стіни,
а трохи ще національних страв.

Ніхто і не задумувався тим,
чому бабусі зберігали в скрині.

Для них, на рівні із Хлібом Святим,
на образі рушник – обоє цінні.

Прийшла пора, настало розуміння,
Святиням предків віддавати дань.
Вам зберігати, всіх віків уміння,
надія наша – ви.
Хранителі цих знань.
   
  ***
Дай Бог, скоро закінчиться війна,
настане мир і буде він повіки!

Нас захистить лиш – молитов стіна,
молитва стане щепленням і ліки.

***
Приляжу трішки.
Хочеш заночуй.
Під грубкою і затишно, і тЕпло.
Все, що розказую, ти головне почуй!
Все це – життя.
У нім і рай, і пекло.

                6 частина

  «Життя, воно заплутане таке»

– Я розкажу тобі, дитино, про життя,
що бачила, що чула і пізнала,
не знаємо всіх істин до кінця,
хоч тисячу років живи – це мало.

У роздумах,
розгрІбаю смітник…
поназбирала, за життя, по трішки –
брехні і правди,
сміху й болю крик,
в душі і ангели співали, й дерли кішки.

Життя, воно заплутане таке;
дороги вправо, вліво і по колу,
раз – серце каменем,
а другий раз – крихке,
лише душа, бій не здає ніколи.

Доню, дивуєшся, невІдомо є все,
тобі здавалося – усЕсвіт знаю я?

Єдиний Бог, науку в світ несе.
Кожній людині порція своя.

На мою долю виділив одне,
на твою – інше, кожному порізно,
у когось – легше, у кого – складне,
кому потрібно м’яко,
кому – грізно.

***
Що я казала?
Кажи голосніше?
Бог не карає, бо Він – є Любов?
Я і тепер скажу, як і раніше.
Так. Не карає!
Повторю це знову й знов.

Про покарання – ми! придумали таке.
Знайшли собі причину в оправдання,
коли все змішуємо – грішне і Святе,
до пізнання – лінь! не дає старання.

Людина є лінива по собі,
я, зараз, про роботу не фізичну,
у цій, земній, суЄтній боротьбі,
складаємо картину усім звичну –
грошей побільше,
смачно попоїсти...
(спокуси забирають у полон),
світ подивитися...
По суті ми – туристи.

Час пролітає, мов химерний сон.

А вчення Бога відкладаємо на завтра,
на після завтра…
а тепер – я в кріслі,
стара, розбита, лише в серці мантра –
пізнання мої і мізерні, й стислі.

***
О. Дякую. Чути це приємно.
Мудрою рахуєш стару бабу.

– Слухати вас і цікаво,
 й не даремно –
складуєте всі думки до лАду.

– Теж радію.
Стала у пригоді,
хоч комусь, у цім великім світі.
Ну. Вже перестань.
Хвалити годі.
Все ж, приємні похвали ці миті.
Їх, так мало, у житті старечім,
летимо, тихенько, в інший вимір,
в цій дорозі, вже не заперечиш,
«всякій війні» - мир!
Найкращий вибір.

***
Що потрібно – маю навкруги.
Мої речі, як і я – старі й не модні,
свідки мої – радості й туги,
завжди разом, вчора і сьогодні.

В них, частина пройдених доріг,
частина - друзі і частина – діти.
Хтось – переступив життя поріг,
їх дарунок, буде серце гріти.

Діти просять: «Мамо, поміняй,
ці меблі вже старі,
є гарні, нові,
зробити хочемо тобі у хаті рай,
живемо й тілом, а не тільки в Слові.
Нам, мамцю, соромно людей.
Скажуть: «Маєш ти невдячні діти».
Шкодуємо і часу і грошей,
на старості могла б гарно пожити».

Кажу, вам діти, що сказала їм:
«Життя не подарує вже нічого.
Вже мало сплю і також мало їм,
мені не треба нічого нового.
Тут, кожна річ…
в дитинство повертає,
у молодість, у ті живі роки,
щоранку пам'ять цим мене вітає,
не так болять намуляні боки.

Ця тумбочка, то є моя подруга,
її немає, вже на Небесах,
це є життя у двадцять років смуга,
в моїй душі і у моїх літах.

Ось, ця хустина, це моє кохання,
буде зі мною до самого скону,
найбільша радість…
і таке ж страждання…
але ці спогади я не віддам нікому.

А цей ведмедик і ось ця, собачка,
синочку подарунок на п’ять літ.
Довго збирала… тут, уся «заначка»,
немало в ній випробувань і бід.
В очицях щастя,
його радий сміх,
перекривали всі голодні дні,
коли, в сльозах на щоках, танув сніг,
бо ми лише удвох, на чужині.

А цей диван і крісла, скатертина…
у кожного історія своя,
ікона, чашка, ліжко і картина…
це пам'ять друзів. Не тільки моя.

Що в руки візьмеш, там живеш цей день.
Тепер життя моє на самоті.
А що.
Кому потрібний старий пень?
Така вже само, як і меблі ті».

***
То ти, дитино, старих не суди,
Мов, Плюшкіни,
шкодують всяке смІття.
Цим розпач в їх серцях не розбуди.
То їх життя. Їх одяг. Їх лахміття.

Поки жива, не хочеться, повір,
щоб мою пам'ять на смітник, без просу.
Кажу це твердо. Без усяких лір.
Цим, нашу душу залишають голу й босу.

Назад років з десяток, без жалю,
сама повикидала б усе геть.
Тепер у цьому кріслі, лиш молю,
про спокій на душі та легку смерть.

***
Війна скінчилась, дякувати Богу!
Багато сліз посіяла й тривог.
Тепер, чекай солдата до порогу,
минула нареченого твого.
Чи пише тобі з армії коханий?

– Не переписуємося, тільки дзвінки,
мобільний телефон у мене гарний,
у цьому виграють тепер жінки.

***
– А ми з коханим, писали листи,
їх більше тисячі маю у схроні
і ними побудовані мости,
знов повстають, коли лист на долоні.

– Що? Здивували!
Ні – то, навіть, шок!
Не віриться!

– Я зараз покажу.
На скрині відкривай старий замок,
бачиш старинний вишитий кожух.

Знайшла?
За ним, там, трішки збоку,
з хустини вузлик – у ньому вони.
Немає? А де?
От, маю мороку.
Можливо, він у другій стороні.

Подивися ще, де козатини,
теж старенькі – вишивала мати
і сорочки, і хустки старинні,
вона в них ходила дівувати.

Буде свято можеш одягати,
йти до церкви знову стало модно,
скільки може там воно лежати…

– Можна?
– Візьмеш. Та, коли завгодно.

Вузлик є? Неси.
То – моя цінність –
у старих листочках все моє кохання,
на яву, я мала самостійність,
в них – все інше,
там сердець єднання.

Кожен день по два, по три листа,
а коли одне, то вже тривога:
«Бережи його, ради Христа!
Може йому треба допомога?»

Всі роки писали, мов дурні,
тільки йно, з'являлася хвилина,
я - йому… так само, він – мені…
без листа вже днина і не днина.

Скільки слів кохання і тепла,
вкладено у ці, криві рядки,
всі через життя перенесла,
й почуття і про нього думки.

***
Чутимеш заїжджені слова:
«Не вмію говорити про кохання».
Хай не вірить у безглуздя голова,
це – закоханості легке оправдання.

А кохання ллє потоком… з душ,
слухав би…
казав би… безкінечно…
в них холодний і гарячий душ,
кожну мить!.. 
потреба в них сердечна.

***
Зажурилася, що у тебе немає,
ні листочка, в вузлик зав’язати?
Напиши.
Хай він відповідає.
Буде що онукам показати.

Більше тисячі.
Десь, біля двох.
Не рахуй. Засипала всю хату.
Краще за варенням піди в льох,
будемо чай пити і читати.

Все життя на кінчику пера.
Всенька доля виведена в слово.

Тільки – тілом я тепер стара,
а душа… вічно шукає нове.

            7-частина

  "Старість не родить. Спорожніє поле"

– Я розкажу тобі, дитино, про життя,
тепер старе і молодим не годне,
лиш, охання і скарги, ще й ниття…
Все переоране,
та, вже роками сохне.

- Чому не годне?
Бабцю, мудрість в нім,
вона збиралася краплинами й льодами,
щоб потім передати молодим,
вони ж, блукатимуть межи світами.

Шукатимуть «молочні ріки»,
«кисільні береги», гори принад,
здаватиметься їм, що то є ліки
від негараздів, бід, душевних трат.
А хтось, шукатиме, блукаючи в дорозі,
збиваючи не тільки ноги – душі;
в безмежних водах, в лютому морозі,
в пустелях, горах, в небі і на суші…

Терзанням, сумнівами розуму,
в серцЯх,
життям пропащим, в пошуках сумних,
а вами зібрана вся мудрість праотця –
коло спасіння для всіх молодих.

– Дитинонько, що вибереш, коли
питання стане – з ким провести час
на свято?
Стравами  накритії столи
у друзів
і в стареньких – нас?

До друзів? Вірно?
То ж бо. Молоді.
Приємні спогади складаємо в копилку,
не шкода часу…

«Вилами в воді» – 
згаяти мить, старим віддавши хвильку.

То ж, часто в свято, похилі батьки
на самоті… тихенько вас чекають.
Добре як вдвох.
Життя плете сітки.
Чи вплете в старість пару?
Всі не знають.
Але вони радіють за дітей
і молять в Бога їм щасливу долю,
порядних, добрих, по життю, людей,
відводив біди і лиху недолю.

Так-так, дитино, істина проста –
ми все цінуємо, коли уже втрачаємо.

Пройде пора цікава й золота,
але батьків, із того Світу, не вертаємо.

Де їх поради? Канули в літа.
Залишилася їхня мудрість з ними,
бо молодість – «святая» глупота,
розтратила свій час межи чужими.

А що чужі?
Із року в рік, все інші,
час відриває всіх – дерево голе.
Хоч, виростають нові – кращі, ліпші…
Старість не родить!
Спорожніє поле.

***
– Але, бабусю, ви поруч зі мною,
змалЕчку, слухаю усі мудрі поради,
все пам’ятаю, ношУ із собою –
ваші печалі і любов, і зради…
Усе записую – кожнісінкеє слово,
воно повинне жити у віках,
бо то – цілющий скарб!
а не полова,
нехай лікує рани у серцях.

Я вже доросла, скоро стану мама,
своїх дітей до вас, теж, приведу,
хай і вони навчаються так само,
тут швидкоплинність часу на виду.

– Ти станеш мамою?
Яка велика радість,
моє серденько радо умліває.

– Мою любов, бабусю, вбила заздрість
і моє серце плаче… розриває.

– Що сталося, моя люба дитино,
чого сльоза скотилась по щоці?
Моя ж ти золота, щира людино,
ви така гарна пара. Молодці!

– Злякався милий.
Батьківства злякався.
Залишились з дитиною самі.
Благаннями… нічим не перейнявся.
Я в розпачі!
Лихі настали дні.
Куди іти, до кого прихилитись?
Одна у світі, мов, билина в полі.
Як мені бути?
Як нам далі жити?
Ще молода, а вже не маю долі.

– До чого тут є доля, дитя миле?
Пішов коханий.
Чи життя скінчилось?
В тобі дитина – вона додасть сили,
до тебе щастя на поріг прибилось.

Стоїть і стукає у двері: «Відчини!
Я тут, самотнє, за твоїм порогом.
Ти серце у пітьмі не зачини,
побач мене!
Я – Світло!
Не пхай рогом».

У тебе дві дороги, вибір – твій,
куди іти – до неба?
чи – у прірву?
Дитина – шлях до неба, в гори мрій…

Друга – в жалість до сЕбе!
і – в зневіру.

***
Обидві, я пройшла у повній мірі,
всіма печалями, жалЯми і тугою,
але в шаленім вариві і вирі,
я залишалася, завжди, сама собою.

Здавалося, скінчалися всі сили,
сердечні і фізичні.
Душа вмерла.
Та, як би смерчі земні не крутили,
дитя тримало, всі життєві жорна.
Давало втіху у самотні ночі,
радості світла в темні, смутні дні,
сяяли щастям, через сльози, очі,
удвох на світі… але не одні.

Бог дав дитину – це твоє спасіння!
Йому видніше, що тобі на краще.
Він жне і сіє…
то – Його насіння,
не проросте – твоє життя пропаще.

***
Тепер, з роками, бачиш головніше,
скільки насіння проросло на світ –
одне чи два, чи три, а може більше…

Ти в них! – багач.
Вони! – цей скарб і цвіт.

Нам хочеться для себе ще пожити,
на потім відкладаємо дітей.
Себе, як хочеш, можемо дурити,
але не долю.
Тільки йно – людей.

Доля примхлива, може посміятись
і тимчасове у постійне стане.
Хоч, як насіння буде поливатись,
замре в землі і неба не дістане.

– Але, що люди скажуть, бабцю, мила,
дитинонька без батька вироста,
я тільки думаю і вже стає несила,
страшніше смерті людська простота.
Вона карає всіх – і злих, й безгрішних,
і ранить у самісінькую душу,
не підбирає слів добрих і втішних,
навіть – дитинці.
Я пройти це мушу?

– Люди є злі, але й багато добрих,
яких життя не поробило злими.

Так само, як і трусів, і хоробрих,
так і наповнених любов’ю,
і …пустими…
Ту, пустоту, заповнюють роками,
хто – скарбом,
а хто – брудом та сміттям,
і колеться словами, мов шпильками
той, хто не зміг пройти дорогу з ям.

Не витримаєш – станеш з ними поруч.
Дитину кинеш в пекло безнадії,
а там, все рівно, вчений ти, чи неук,
багатий, бідний – чорні твої мрії.

В серці добро і добре на вустах.

З отрутою – жАлом стає зміїним.

Де б не була, у селах чи в містах…
скрізь боротьба добра зі злом постійним.

В цей брудний світ,
Бог дасть – чисте дитя,
цієї чистоти навчайся в нього,
хай буде прикладом тобі його життя,
ти в її душу не неси земного.

Чистоту ангела, чим? можемо навчити?
Тільки замазати, замазавшись буттям,
не знаємо, що із своїм життям робити,
але беремось керувати немовлям.
Втішаємось словами – виховання,
культура поведінки, етикет…
Шукаємо для Бога оправдання,
бо в кожного у шафі – свій скелет.

Так і живемо, більшість в масках,
завуальованість, в красивій оболонці,
і гинуть ангелята у цих пастках,
провідники – вже заплямовані на сонці.

Це, непорочне, Небесне творіння,
вкидаємо у пекло своїх мрій,
не вистачає, просто, розуміння –
Бог дає Небо! – людині земній.

Цей, Ангел Неба, вже росте в тобі.
Душі твоїй – Небесні ліки,
світла з пітьмою – вічній боротьбі.
Так було, є і буде так повіки.

***
– Ви впевнені, бабусю, Бог зі мною?
Так?
Бо я хочу йти до мрії.
Знаю тепер, я справлюся з собою!

Хоч буде важко, змию думи злії?

      8 частина

 «Життя – в життя… у цьому є безмежність»

– Я розкажу тобі, дитино, про життя
і що, насправді, в ньому є багатством,
ніякого не зроблю відкриття
бо ти, давно вже стала не малятком.

Мені Господь відміряв довгий вік.
Що поміняла б, як би все спочатку?
Пусті слова!
Лилися з року в рік.
Дітей побільше!
Незалежно від достатку.
Ми залишаємо в цім світі найцінніше –   
життя, воно продовжується – в дітях!
Цю істину, як зрозуміємо скоріше,
свій вік розтягнемо в тисячоліттях…

Моя ровесниця,
вже має внуків – двадцять.
В сусідки, виростає більше ста,
а мала діточок своїх – тринадцять.

Вони народжували з вірою в Христа!

Не мали змолоду ні змоги, ні достатків,
та вірили:
«Бог дасть дітей, дасть і на них!»

Не побоялись труднощів, нестатків,
ні пересудів… поглядів лихих:
«Що понароджували, коли нема їсти,
в що одягнутися, великого житла?..»

Не мало тих, яким життя – це «гризти»,
а лихослів’я – радості мітла.

Не раз, жалілася мені моя подруга:
«Що я зробила? П’ятеро дітей,
хіба погано?
Бідні. Є недуга,
але не просимо «Ради Христа» в людей.
Стараємося… важко!
Молоді –
будуємо хатину на усіх,
маємо їсти, не хліб на воді,
й не розкошуємо – так само, як у всіх.
Але чому мені все дорікають:
«Чого народжувала, коли така бідна?»

Самі – одненьке, двоє діток мають,
вони, мов золото, а я – копійка мідна.

***
Роки ж бо, показали діаманти,
старість…
до всіх постукалася в хату
і розказала…
хто, що може мати –
її безкрилу?
чи її – крилату!

***
Двадцять онуків, п’ятеро дітей –
п’ятдесят крил душа має у вимір.
Двоє – залишать двадцять п’ять людей,
то ще який потрібно мати вибір?

Подруга радо: «Скоро двадцять перше!»
Очі, аж світяться… як і волосся сиве.

Себе убогою відчула я уперше,
бо виявилося моє життя трусливе.
Воно страшилося, сміліло і вагалось,
відкладало до найкращих часів,
а старість, непомітно так, підкралась
із розумінням – твій пройшов посів.

На серці є утіха – маю крила.
Душа ще житиме в єдиному дитяті.
Надія тліє – збудеться і мрія,
вона віками буде теж літати.

***
Розглядую сімейне фото у сусідки:
- Як вас багато! Всі онуки, діти.
- Ні. Там не всі,
там всього лише трішки,
хата мала, куди усіх вмістити.
Онуків більше ста, вже й не рахую,
а у бабусі правнуків за двісті,
так, мамо, правда? 
– «Я не чую!».
– Старенька вже, не чує.
Можеш сісти,
посидь із нами, просто так, посидь.
Утрьох вже в хаті, мати й чоловік,
а у дітей своє життя кипить,
у кожного, своїх дітей потік.

По черзі їдуть тепер на гостину,
де, в хаті, діти більше двісті душ?

Стою німа.
Дитиноньку єдину
плекаю все життя.
– «Поїси груш?» – 
протягує бабуся грушу.
Сусідка накриває гості стіл…

А я, спочатку зрозуміти мушу –
який у мене і який у неї – тил.

Більш сто онуків… правнуків за двісті…
Переді мною дві маленькі жінки.
Хто я? Стою, топчусь на місці.
Портрет сімейний посміхається зі стінки.

***
– Бабусю, кожному своя дорога,
так само і дітей – усім порізно.
Чому, тепер, просіялась тривога?
Все рівно бідкатися уже пізно.

– Дитино, бачиш, все перемінилось,
тепер життю навчаєш мене – ти.
Так. Ти права!
Хотілось, не хотілось…
шкодуй чи ні…
життя – не поле перейти.

Єдине шкода – не родив твій лан,
а Бог років насипав до країв.
Життя є вічне – в дітях,
от би підказав,
а душі – крила, на віки віків…

Ти молода, під серцем вже дитя.
Знаєш і істину – багатство є у чому.
Дасть Бог, народиш не одне життя,
не закриваються хай двері твого дому.
Їх відкривають діти і онуки,
і правнучків приносять на руках…

Ця безперервність часу без розлуки,
найбільша мрія, в старості струмках.

Краще її провести із дітками,
хай галасливими – рухливості клубок,
ніж – вічний спокій, з тихими котами,
в чеканні мертвому, на рідкісний дзвінок.

У каятті й жалю, щоденно, тліти –
немає черги до твого порогу
і страх… одному в хаті захворіти,
на самоті віддати душу Богу.

Все маю навкруги, речей немало,
всього достатньо, гроші на хліб є,
та збудувала я життя невдало
бо то все мертве, мертвим і згниє.

Я не вкладала свої сили в крила,
в струмки живої й чистої води.
Могла!
Та промінців не запалила,
моє життя не принесло плоди.

Молю лиш Бога, щоб моя дитина,
посіяла багатії лани,
хай не завадить ні одна причина,
лиш в цих жнивах – заможні ми пани.

***
Скільки збираємо науки по житті,
скільки пізнань і скільки розуміння;
в простому, а чи в срібному литті…

В пісок і в камінь сиплемо насіння!

А Богом побудований світ просто –
життя – в життя…
у цьому є безмежність.
Душа – у душу… духовного росту,
від суєти, щоб мати незалежність.

***
Нема вже суєти, все маю для життя.
Вже з щирою молитвою до Бога.
Немає й радості та щастя відчуття.

 Сиджу одна – заможна і убога.

***
Нагодувати котиків пора,
бачиш, заглядають з надією у очі.
Така, дитино, вічна з нами гра –
в юність і старість, як день проти ночі.

           9 частина

   «Нашої душі –  живі дзвіночки»

– Я розкажу тобі, дитино, про життя,
одне дається;
довге чи коротке,
наповнене – чи сміхом, чи ниттям…
п’янке, терпке, гірке, кисле… солодке.
Душа випробує смаків, всю різновидність.
В себе вбирає.
Де усі ховає?
Час витирає з пам’яті всю плідність,
але, із попелу – згоріле оживає.

Життям, упевнені, керуєм – Ми!

Душа живе.
Ми – тільки її слуги.
Душа панує?
Однозначно – ні!
Хоч, як старається, та марні всі потуги.

Вона у світ прийшла – набратись знань.
Заради нас.
Очиститись для Бога.
Звільнитися від страхів і вагань,
іти до раю не проста дорога.

– Але, бабусю, нам дане і тіло,
в нім серце, що над ним панує,
можу я вам сказати сміло,
воно, таки і добре вередує.

Ось, подивіться, моя донька,
душа іще, здається, непорочна.
Вранці вставати – це велика «сонька»,
а щось своє… то до хвилинки точна.
Пальчиком тикає в годинник,
добігла стрілочка до позначки –
притисла…
Що там за план у цій голівці виник?
Рахує час, але не знає числа.
Тягне руки – «ти ж бо, обіцяла!»
Слів немає, вони у очицях,
в них веселка почуттів заграла,
наче, маски-шоу в різних лицях.
Ще язик не вміє говорити,
ніжно так, по своєму «белькоче»,
а ми знаємо, що будемо робити,
розуміємо, чого дитина хоче.

– Душі ж бо, говорять через очі.
Зазирни у них, у цю – безодню…
Що там всередині? 
Темні ночі.
Розпізнаєш сутність, ту, природну?

В пелюшках і тільки йно: «Агу»,
а маніпулює вже батьками,
день і ніч «викручує в дугу»,
мама й тато ніби – між світами.
То на ручки тату, то бабусі,
мамі, дідусю, усій родині…
з ніг збиваються:
«Ой, «мусі, сюсі, пусі…».
Ні?
Кричатиму!
Бо ви тут не єдині.

– Ця картина вже мені знайома,
падала з утоми, на початку,
але й хитрість добряче відома,
залишила назавжди печатку.

– Бачиш, тіло ще маленьке,
немовля «агукає»… тай годі,
їй душа, підкидує новеньке,
ми безпомічні є по природі.
Нас, так легко, дурить ще дитина;
щоб не спати – «хочу пити, їсти…»
і на горщику година, що хвилина,
а матусі ніколи й присісти.

Світ закручує навколо себе.
З перших подихів душа працює.
З перших кроків пізнавати треба –
крок за кроком…
Все її хвилює.

***
Цілий всесвіт – мати і дитина,
зрозумілий, окрім них, – нікому.
Душі їх, з’єднала пуповина,
повела в дорогу невідому.

***
– Так, бабусю, важко в цій дорозі
і боюся, щоб не розгубитись.
Я одна з дитям, чи буду в змозі
пояснити все. Не помилитись.

– Що поясниш, мила ти, дитино?
Тут, стара вже – в пошуках сама.
Кожну днину шукаю невпинно…
ось, є відповідь,
на завтра – все дарма.
Світло я побачила сьогодні,
завтра – темінь,
після завтра – сірість.
На горі,
а через мить – в безодні.
Сухо. Пекло,
а за хвильку – сирість.

З вірою до Бога у молитві,
Ангели співають разом Славу…

Кожну мить!
Ти знову, й знову в битві…
чорні сили теж, мають забаву.

Ти, то близько,
то знову – далеко.
Губиш і знаходиш заразом.
У душі…
поперемінно – рай і пекло,
а то вперемішку все разом.
 
Все спокійно, а душа страждає!

Серце плаче – сльози просушила!

Ти в болоті, а вона літає…

В золоті, але стає – безкрила.

***
– Ой, бабусю, ви заплутали мене.
Дочка підросте – одні принади.
Питань безліч, цього не мине,
чути схоче певної поради.

– Ці поради, скільки душ згубили,
розкидають їх направо й ліво,
іноді, вони мене так злили…
В більшості, давати їх шкідливо,
бо коли стосується душі,
це – прерогатива тільки Бога,
в ній, жагу до знань, не задуши,
то є на загибель… допомога.

Душа в пошуках з народження
до скону
і перерв не має, лиш – труди.
Це є бій без правил
і не по закону,
все каміння… греблю, хоч, гати.

***
– Ми, бабцю –
«…всі є – раби Божі,
у серці має бути Божий страх,
а душі, мають бути насторожі…», –
казав священик, він уже в літах.

Серце плаче – я рабом не буду,
стрАху, не віддам своє життя,
не спотворять ангела – в приблуду,
що кидає в вічне каяття.
Світ такий красивий і магічний,
хочеться радіти безтурботно…
Тільки не туди!
В неспокій вічний,
де душа страждає… де скорботно.

– Хто сказав, Раб Божий то – неволя,
повна потурання і вини?
Вибір твій! –   
працює твоя доля
в Славу Божу,
а чи сатани.
Раб, дитино, значить – це робити,
чи на Бога!
чи на сатану!
Бити, руйнувати…
чи – творити…
Вибираєш сторону одну!

В виборі, душа з початку вільна,
ще від створення, посіяне зерно
із надією – людина сильна!

Золотої середини не дано.

Люди ж, бо, неначе божевільні,
кайдани шукають знову й знов,
розділяють на слабких і сильних:
«хтось – рибалка, хтось – його улов».

***
Якось, йшла з роботи вже, додому,
ще тоді струнка і молоденька.
– Ой, бабусю, не кажіть нікому,
ви і зараз, ще й яка, гарненька.
– Не підлизуйся,
яка краса в старому.
Як не одягни, як не малюй,
а воно, мов, в дзеркалі кривому.
Та не про те мова.
Ти почуй.

Поспішаю, зустріти дитину,
теж зі школи має підійти,
в магазин «заскочити» ще встигну
і додому недалеко йти.

Зупиняє високий мужчина,
вже, не пам’ятаю що хотів.
Зачепити – то була причина,
з посмішкою і потоком слів.
Потім чітко:
– А ви православна?
– Так.
– То значить, ви раба!
Дуже шкода, бо ви така славна,
Віра – то кайдани і журба.

– Хто сказав, що Віра то неволя,
страх і біль, і безпросвітні муки?

– Перекреслена, лиш каяттями доля,
сповіді… ну, ці… церковні штуки.
Я не вірю у все це.
Дурниці.
Повидумували.
Вічність. Пекло. Рай.
Не розмінююся на такі дрібниці.
Що?
Не так?
Ну, як?
Відповідай!?

Хитра посмішка і погляд прямо в очі.

Розвернутися й піти? – що час втрачати.
Маю я слова які пророчі,
щоб між Богом і душею – вченням стати?

– «В серці з Богом,
творіть Його Волю,
там панує віра і любов…», –
ці слова знайомі всім до болю.

Впевнений! що їх почую знов.

– Віра в Бога – це великий спокій!
Він – в смиренні й безмежній довірі,
сам з собою ти не одинокий,
не обтяжливі всі будні сірі,
впевненість перемагає страх,
заліковує відкриті рани,
в молодих, а чи в старих літах,
ти обходиш легко всі тарани.

– Стоп... стоп… стоп!
На хвильку зупиніться.
Як може у рабстві бути спокій?
Ви, будь ласка, на мене не зліться,
складно в цій – «матерії високій».

– Спокій? 
Покладаєшся на Бога!
Кожну мить, ти віриш в допомогу
і куди б не повела дорога,
вбереже й покаже засторогу.
Він направить потрібну людину
в захист, у підтримку, у підмогу,
навіть, коли думаєш: «Загину?!»
Він покаже вихід ще з порогу.

Щось трапляється?
Упевнений – потрібно!
Якесь вчення ти пізнати маєш.

Починаємо ж, робити плідно,
коли нас мітлою підганяєш.

А, можливо, малою бідою,
від великої тебе вберіг?
Кип’яток, свяченою водою
стане – у спасіння оберіг.

– Кип’яток.  Хіба це оберіг?
Болі і страждання, ще й які!

 – Ти, тоді, не вийдеш за поріг,
де чекали б гірші… – не такі.
Може, малим опіком у хаті,
вберегло від покалічення і жахів?

Наші непокоєння пихаті,
заганяють душу в клітку страхів.
Там, самотня, бідкається вічно,
без надії в чиюсь допомогу,
одиноко, боляче, трагічно…

Не пізнала ще – довіри Богу.

Захворів, побився, обікрали –
бідкаємось, злимось – пошук кари…
але цим, в злобУ, свій час уклали,
в ці – зловонні сатани примари.

В своїх бідах, шукаємо винних,
душа наче в стані ворогів,
серед них  немає слабких, сильних,
в ненависті – ти уже згорів.
Цей пожар, вже, до самого скону
обпікатиме усе твоє нутро,
але з цього вибратись полону,
тільки Віра допоможе – тут добро!

– Вас послухати, то віра в Бога – рай!
Ви – метелики від квіточки до квітки,
хочеться – літай…
не хочеться – стрибай,
коник мов…
це, що за дурні плітки?
Якби так бУло – всі були б щасливі,
не тикалися носом в глухі стіни,
увічливі, терплячі, не сварливі,
а то, навкруг…
лиш – Буратіни та Мальвіни.

***
– Дорога Віри – важка, або – легка!

Все, що посередИні – то в оману!

Одного разу, непомітна стежка,
сюжет – для детективу, не роману.

Ти можеш все життя її шукати,
перечитати безліч книг…
Знайти.
Вже на початку – стати і сказати:
«Боже, я знайшов!
Я встиг –
пізнати, як з Тобою легко жити,
вирішувати просто всі питання,
вже не потрібно, ані з ким, мирити,
збуваютья ж бо, геть усі чекання».

***
Стежина заросла, закидана сміттЯм?
Ти сам накидав за роки життя,
а коли стала твоїм відкриттям,
заплакала душа від каяття:
«Топтався, поруч з нею, на дорозі –
широкій, чистій… прибирав з людьми,
з упевненістю – разом на Порозі…
захищені вже Ангела крильми.
Моя стежина була зовсім поруч,
ледь, ледь, не притулялась до дороги.
Зчищав з дороги бруд – ліворуч,
то праворуч…
під носом чисто? Зайві і тривоги».

***
Жаданий спокій…
лиш, на мить приходить,
а більше у душі – страху й вагань,
вона, їх у собі, достатньо плодить,
немає толку від набутих знань.

Нам легше йти широкими шляхами,
для чого мучитися – через «вушко голки»,
й чи нагородять Божими дарами,
і чи заповнимо святинями всі полки?

Мабуть, де більшість – там більше дарів,
повикладаємо їх всі, поперед Бога:
«Дивись, на своїх вірненьких рабів,
багато нас!» –  широка ж бо, дорога
і «шкандибаємо»… послушні вівці,
слухаючи одне одного – не Бога!
Довіряючи людині, ми – лінивці,
бо так легше.
Ведмежа барлога.

Загубилися в чужих думках – всі наші.
Віра й недовіра, поруч стали.
А підтвердження?
Питання ваші!
Блудите… тому мене спитали.

***
 – Так, спитав.
Не знаю й сам – чому?
Вже давно нікому не йму віри.
Зупинити захотілося тому,
в вас лице у спокої і мирі.
Навкруги шалений вир подій,
всі стривожені, напружені, скажені…
вже, позбавлені печаті мрій…
Ви – мов, сонечком наповнені легені.

Я ходив в церкви й монастирі,
їх багато пройдено в шуканнях,
і нові, й замолені старі…
День і ніч, душевних ран, латаннях.

Але бачив тільки лицемірство,
скрізь обман, нажива й нелюбов,
з посмішкою, а в вустах – презирство.
Ось, такий розчарувань улов.

– Що шукали в церкві весь цей час?
Ви шукали там людей?
Чи Бога?

Ви могли побачити всіх нас
на базарах, вулицях, дорогах.

Ось, людські ці душі – навкруги…
всім наповнені і добрим, і поганим,
до країв, заповнені туги
і печалі… хто є бездоганним?
Всі спішать в монастирі й церкви,
там шукати святості й спасіння,
та знаходять в більшості… як ви,
лиш, розчарування…
не сумління.
А якби ви серце несли Богу
і прийшли до Нього!
З Ним! ділитись.
Він і ви!
Ви – двоє!
Вже з порогу!
Не було б на кого тепер злитись.

З Ним зв'язок тримаєш у молитві,
просиш направляти і вести.

Віра повна – є не поле битви,
це є допомога Хрест нести.

Віддаєш себе на Волю Божу,
поринаєш у Його любов,
впевнений, що з Ним усе я зможу!
Сумніви стираються з основ.

***
– А якщо, все ж, стане запитання,
правильно зробили,  а чи – ні?

– Гріш ціна! – усім твоїм старанням,
ти в омані, ти – у полині.
Сказано в Писані, слово в слово:
«Ви просіть і буде вам дано!».

Віра – то є зовсім не полова,
то твердині  Божої зерно.

Я просила?
Значить – твердо Вірю!
Бог скерує, знає що в спасіння!

Сумніваюсь – значить лицемірю,
не проросле ще – згнило насіння.

Тому, Віра – є великий спокій
і упевненість –
«дасть день – дасть і поживу!»
Звільнення від сумнівів глибоких
і подяка – за надію жИву.
 
***
– Чом замовкли.
Слухаю, бабусю,
сперечався далі він чи ні?
– Вибач. Я задумалась…
Матусю
пригадала, щось. Я в чужині.

Ні. Не сперечався. Навпаки.
Дякував. Багато зрозумів.
Рано він поставив всі крапки.
На прощання – безліч теплих слів.
 
***
Просинається, біжи до дочки,
поговоримо ще потім.
Поспішай.
Нашої душі – живі дзвіночки.

Самий кращий, всенького життя, врожай.

          10 частина

 «Ти – добра, чи – зла, є провідниця»

– Я розкажу тобі, дитино, про життя,
воно складне, але цікаве й славне,
джерельної води пиття,
далеке… і таке недавнє.

***
Маленька донечка проснулася,
сміється,
не жадібна на посмішку.
Дивись –
у щічках ямочки, волосся в’ється.
Тьху, тьху… «не гарна»,
ой-йой-йой… не злись.
   
Віддавай час дитині.
Він! – є цінним.
Усмоктуй в себе цього – кожну мить.
Не думай, що життя буде незмінним,
поки не виросте, а там і закипить.
Так.
Виросте і полетить на крилах
в своє буття.
Лишаємось одні.
В яких би не закручувало вирах,
будуть бальзамом в спогадах ці дні.

***
Вбирала в себе, кожен рух дитини;
мінливість настроїв,
початок всіх пізнань.
Те, вариво, від днини і до днини,
давало сил від страху й коливань.

Допоки пташеня ще у гніздечку,
насолодитися присутністю хотілось,
відкласти в серце,
в пам’яті – скраєчку,
щоб в старості усеньке відродилось.
І не шкодую – правильно робила,
бо при мені росло моє дитя –
в любові й щирості,
а це – велика сила!
Завчасно зменшити могла часу тертя.

– Але, бабусю, треба на щось жити?
Багато в чому постає потреба.
Одяг, харчі… усе треба купити
і те… і це… все хочеться.
Все треба.

– Ой, доню! Знаю. Всі часи не легко,
ще коли сам з маленьким немовлям.

Мені, зробити вибір, було легко,
хай навіть, як здригалося життям,
я вирішила – обійдуся мАлим,
є їсти, пити… от і Слава Богу!

В дитини щосекунди буде мама,
моя присутність завжди в допомогу.

Священний всесвіт – «матір і дитина»,
розрушити не маю права,
в нім – вічність і душа невинна,
її майбутнє – ганьба?
а чи – Слава!

Мені! Довірено споглядати цю душу.

Честь «бути пастухом» дана – Мені!

На цій землі – Я! рятувати мушу.

Не легка суть – ці важелі земні!

Ми у роботі,
в задоволенні хотінь,
а не у битві за безсмертну душу.
На відстані…

З дитиною лиш – тінь!
Її, без нас,
цей світ, трясе мов грушу.

Чи в затишку, під крилами матусі,
разом поборюємо болі і страхи.
Життя не має – в тихоплиннім русі,
дороги, знань душевних, є важкі.

Настане вибір – дитя?
чи робота?
Тягар беремо. Все – заради неї.               
На плечі звалиться ще і скорбота,
пекельна втома – ось, твої трофеї.
               
Ти матимеш на стіл усі принади,
але дитиночка самотня і без мами.

Смаколики, дарунків водопади…
й ласкаві руки,
вона – між світами.

***
«Бог дасть дитину – дасть і на дитя!»
Життя не раз підтвердило подібне.
Незрозуміло як, стає подій злиття
і, ніби з Неба, падає потрібне.

Навести можу прикладів не мало,
вони, мов чудо,
промінь в темноті…
Страх, недовіра, все зникало,
лиш, впевненість – ми, не на самоті.

***
Іду задумана з роботи.
Уже темно.
Робити що?
Грошей немає знову.
Затримують зарплату.
Все даремно.
Хоч би на хліб, а не якусь обнову.
Мала дитина, чим нагодувати?
Вечеря є, а що робити зранку?
Закінчилося все.
Що їй сказати?
Ні скибочки немає до сніданку.
Вже скільки місяців
не бачили зарплати,
важкі часи і їм не видно краю,
здавалося б, уже не привикати,
але ж, дитину годувати маю.

Тільки учора мріяли про свято,
запланували стіл на Новий рік:
частину грошей на салати взято,
частину на м’ясне…
тепер – лиш крик.
Так.
Крик і розпач – що скажу дитині,
яка в передчутті веселих днів,
смачненького…
і те – лиш, в мріях нині.
Слова всі сказані.
Де взяти нових слів?

Враз, зупинилася – на відблиск,
під ногами,
щось відбивало світло з ліхтарів.
Молитва Богу і Святої Мами – почуті!
Щастя… в тисячі морів.

Розсипані по снігу копійки.
Хтось, загубив, чи не схотів збирати.
Немов, голодним видали пайки
і відмінили з голоду вмирати.

Я знаю –
втратиш більше, а ніж знАйдеш,
але то буде потім, а тепер,
є радість – на хлібину гроші маєш,
той, благодійник, всі печалі стер.
.
Зібрала копійки, порахувала,
а їх, рівненько, на одну хлібину.
Не більше і не менше.
Я стояла,
не вірячи очам, у цю хвилину.

Дає Бог день – дає і на цей день!
На завтра нам послав і їжу з Неба,
і свято буде, буде і пісень…
то ж, бідкатися нам про це не треба.

***
На другий день, лиш, премію дали.
Цього достатньо втілити всі плани:
салати, м'ясо, радощі малі,
мені й дитині – «лікувати рани».

Не знаю як, коли і де,
але згубила рівно половину.
Хай, без салатів Новий рік пройде,
не засмутило ні мене, а ні дитину.
Бо так і є –
більш втратиш, ніж знайдеш,
але, ті копійки, були спасінням.
Хтось – нам.
Комусь і ти прийдеш,
у поміч – мої гроші є насінням
Може тепер якась радіє мати,
що матиме хлібину на столі.
Чи мені, вкрай, потрібні ті, салати,
а в неї, може, діточки малі.

На другий день, сусідка завітала:
«Рятуй, сусідко, боюсь пропадуть,
різних салатів стільки «настругала»,
а до Різдва вже гості не прийдуть».

Неділю, майже, ми салати їли,
їх різновиди… цей дарунок з Неба.
Мабуть за те, що з радістю уміли
приймати й віддавати.
Так і треба.

І ти, дитино, теж навчися тому
й дитя навчай.
В тім є велика сила.
Найважче – це протистояти злому.

В печалі серце, то – жива могила.

Як на душі спокійно, значить – усе добре!
Не може бути спокій там, де скупість,
де заздрість, злість… маскована в хоробре,
а, навіть – малість, визиває підлість.

Ми так не вміємо радіти у дрібничках,
саме вони і є наше життя.
Так-так, вони у цих – криничках,
які ми закидаємо сміттям,
бо вміємо надіятись на себе
і вірити не Богу, а собі!
І покладаємось на всіх – «когось»…
і «тебе»,
й вину шукаємо – у «комусь»…
і в «тобі».

***
Життя навчило, дякувати Богу
за все – і добре, і погане,
у дні найважчі, вчасну допомогу:
«Дай Боже, помочі, й коли мене не стане».
Як стану перед Ним відповідати,
чи вичистила все сміття з криниць,
чи вміла – брати,
також – віддавати
із радістю, без потайних дрібниць.

Було б кому, мені це пояснити,
ще з молоду, та були у роботі
батьки, діди…
заможно, щоб прожити,
віддали час не дітям, а турботі
про хліб, а не про наші душі…
Часу на це лишалося, лиш, крихти,
а спраглі душі, всі лежать – на суші,
їм вчасно, не давали нектар пити.

Саменькі борсалися у цім світі,
лобами стукалися  у всі стіни.

Я ж, бо – дитину залишала в літі,
в своїх обіймах, прикривала спину.
І не шкодую.
Прикривай і ти.
Ти мати, а вже потім робітниця.
Показуй, як сади можуть цвісти…

Ти – до добра,
чи зла… є провідниця.

Що вибереш сама – те і даси.
Як світло понесеш – ведеш до Світла.

У темряві ти не знайдеш краси,
але людина і до цього звикла.

Їй, вже здається – так і має бути,
блукаємо між ліжками й столами,
ломаччям віку… слуги й «баламути».

Не між деревами стоянка – між стовпами.

Стовпи не зацвітуть, стовпи німі.
Омана світу. Штучне світло.
А серед цього всього – штучні ми,
хоч, навкруги, віками усе квітло.

Тому й розказую, дитино, про життя,
несу тобі і праведне, і грішне,
усі свої роками набуття,
веселе, з розпачем, грайливе й смішне.
Роки мої, дають на це сміливість,
ділитись роздумами, висновками, болем…

Ми, в старості, всі маємо вже схильність,
сприймати ваші болі – своїм горем.

***
- Бабусю, гляньте.
До вас ручки тягне,
мов розуміє все, хоч немовлятко.
Усі ваші знання ввібрати прагне.
У маму вся!
Повчатися з задатком.

***
- Дай Бог, ще поживу на білім світі,
побачу, як вона буде рости.

Що роздуми мої і чорним шиті,
то, ти мене за них
і все… Прости!

        11 частина
 
«Любов як істина! – одвічна і проста».

– Я розкажу тобі, дитино, про життя.
Як не крути, воно таке мінливе;
морозне, жарке, тепле відчуття.
Завжди нове – коли й волосся сиве.
Й тепер не знаю, кожен раз, чому
самі ж і робимо його не ясним,
для чого це потрібно і кому,
щоб кожен відчував себе нещасним.

Трава зазеленіла під ногами,
така висока і така пахуча,
виспівує нам соловей ночами…

Ми ж – темінь бачимо,
яка вона дрімуча.

Не відчуваємо смаку від,
Богом даних, страв,
не радують, залиті сонцем луки,
все добре – нас ніхто і не карав,
ніхто не посилав на лихі муки…

Нам увібрати б цю красу – в собі,
наповненими, потім йти до Неба,
не викупатись в заздрості й злобі,
Богові в душах – гарних, є потреба.

Він так старається,
прикрасити для нас
цей світ – очам і серцю в радість,
дає великої любові всім – взапас.
Просить взамін,
лише саменьку малість –
побачити одвічну цю красу,
радіти цим – дарункам щирим,
збирати зранку цілющу росу,
під спів пташиний…
Сон відчути мирний.

А ми?
Не Богові вклоняємося – людям!
Що скажуть?
Що подумають про нас?
Своє життя ввіряємо – цим суддям,
намарно тратимо дорогоцінний час.

Ховаємо в собі потреби – вслух радіти,
кричати…
як душа кричить…
Тихенько будемо в собі горіти, тліти…

Хоч всім – все рівно, що тобі болить.

***
Притулюємось в самоті до гілки,
вдихаємо цей запах мов нектар,
чекає дерево – потрібно тобі скільки?
Болі, в себе, вбирати має дар.

Сльози змивати – біжимо до річки,
тільки вона з собою забере
всі розпачі…
років печалі стрічки,
несе з водою й плати не бере.

А зорі забирають біль кохання,
вони є свідками щасливої пори,
твої тривоги і твої страждання,
і тихий плач щоночі, до зорі.

Бог нас втішає і лікує непомітно.
Придає сили.
Він – наш Оберіг!
А ми не дякуємо.

Навіть, не привітно,
не допускаємо до себе на поріг.

***
Навчай дитину дякувати Богу!
Сама навчайся, вічні ці потУги,
нехай стежину до твого порогу,
протоптує лиш – Він і Його слуги.

Дається, ой, не легко ця наука
і час відведено – кому який,
але у двері, як вона постука,
спокій зайде у душу й дух м’ягкий.

А формула проста – усіх Прощати!
Повір це – легко, хоч здається – ні.

Лише одне повинна добре знати,
від цього є залежні – внуків дні.

Ми очищаємо, дітей своїх дороги
або засмічуємо, що би спотикались.
Страждання, всі печалі і тривоги –
все їм від нас!
То ми, так постарались.
 
***
Я розказати можу лиш про себе,
мені, ці формули, привнесені життям.
Які дались не легко.
Так і треба,
щоб пізнавались біллю й каяттям.

***
– Бабусю, ви замовкли.
Я чекаю.
Хочу науку цю пізнати найраніше.
Вкотре кажу, що нетерпляча.
Знаю.
Дитину захищатиму скоріше.

– Пробач. Задумалася.
Спогадів не мало.
Не легка видалась моя дорога.
Та вже як мало бути – так і стало.

Чекати й п’ять хвилин тобі незмога.

***
Що я роблю сама?
Нічого!
Тільки – з Богом!
Тільки із ним переживаю днини.

Пов’язане що – ділом, словом…
кожнісіньку секунду і хвилини,
прошу:
«Мій Боже! Візьми мою долю.
Буде нехай старанним, весь мій труд,
Тобі угодним!
Твори Свою Волю –
через менЕ й очисти мій сосуд.

Керуй моїми діями і словом,
сердечними поривами й думками,
і вІданням, й невІдання покровом,
що в пам’яті, й що стерлося роками.

Іди по переду… я – за Тобою,
хай Ангели хоронять по боках,
Святі отці молять перед Тобою
і Матір Божа,
під своїм Покровом, в Небесах.

Пошли людей – Тобі угодних,
не наберуся через них гріха,
як і вони – через менЕ!
Сьогодні,
хай омине година всіх лиха.

В науку буде все – не в покарання,
її пізнанню, розум наш відкрий.
Укріпи вірою, всі мої коливання,
мені, так важко, справитись самій.

Ти знаєш, що мені потрібно.
Провідником – хто? має бути тут,
щоб кожну мить…
життя не втратить хибно,
очиститись від попелу й отрут.

Хай – Твоя Воля, на все буде!
Не моя!»

Хрещу себе. Хрещу свою дорогу.
Хрещу свій дім, щоби завжди могла,
знов, повернутися до рідного порогу.

Це правило – коли виходжу з дому.
Багато років… вже – в моїй крові.
Я не відкрила істину відому.
Старі ці правила. Забуті.
Мов нові.

***
– Бабусю, я всім правилам навчуся,
усі пізнаю, поділіться тільки.
Матуся ж бо і за дитя боюся,
тривог за нею, давно знаю скільки.

Візьму за правило –
тепер, куди б не йшла,
просити Бога буду, щоб управив,
мене вів… як маленьке немовля,
силу Хреста, мов оберіг, поставив.

Які ще правила скажіть, бабусю,
ви носите у серці і в душі своїй?
Я запитала би свою матусю,
та сирота.
Ви! – сонечко в моїй.

– У мить – Прощати!

– Як це? В мить Прощати?
Хіба так можна? А коли сердиті?
Усе кипить. Нам хочеться кричати,
а наші нерви не з металу литі.

– Просила всю науку?
Тоді слухай!
Вчися терпінню, не перебивай.
Підскочила, наче від ляку муха.
Сядь. Заспокойся.
Більше не вставай.
Руками розмахалася. Гаряча.
І я така була – зразу кипіла,
за справедливість не тривала здача,
теж постояти за себе уміла.
Ще довго злилася.
В умі перебирала
всі варіанти – от би, це… чи те…
ось, так… чи так…
і день,  і ніч страждала:
«Їм не мине, віддячити – «святе!».

Так, в душу і закладений камінчик,
там другий, третій… гори…
Душі – тісно!
Як? – гори зрушити!

Всього ж – мізинчик,
щоб камінця позбутися потрібно
і душа чиста, й спокій в ній надалі.

Не витрачати ночі й дні на гризоту,
а в мріях ніжних, у примарні далі,
в любові линуть… попри глухоту.

***
Навчалася не довго, лише мить,
коли, життя – науку, зрозуміла:
«Якщо не встигну – «гори» відмолить,
чи заберу з собою, у могилу?»
Добре, як так! А – ні?
Моє каміння, має відбувати,
мій егоїзм, мої «психозу» дні…
Моє ж – дитя!
Його – будуть карати?!

Я не прощу?! – бита моя дитина.
Не за своє! – за моє гордовиння.

Чи мама тоді я?  – чи зла година
майбутнього дітей – страх,
болі… трясовиння?

А як діди й бабусі не прощали?
Як пра… пра… пра…
всі пращури по роду
«До сьомого коліна»?
Що тоді ми дали –
дітям, онукам, правнукам…
лиш – шкоду?

***
У мить, як тільки зрозуміла,
моє життя змінилося ураз.
Тепер, вже більше «Его» я не гріла,
чіткИй був сформульований наказ –
молити Бога за увесь свій рід:
«Прости усіх!
Я щиро всіх Прощаю –
живих і мертвих, вбережи від бід,
хай будуть душі вільні – всі!

Я знаю
й свої гріхи, прости їх – перед ними!

І рід, дитини – батька, теж Прости!»
Беру сміливість прощення, віднині,
як – мама.
Батьки – мають Хрест нести!»

Від гріхів – наших, чистити дорогу
своїй дитині, всім нутром стараюсь.

Серце і душу, увіряю Богу
й дитя своє!
До ніг Його схиляюсь,
щоб чистою була життя дорога,
Бог вів і хоронив від усіх бід,
а я чекатиму, терпляче, до порога
з надією – лишити чистий слід.

***
– Але, бабусю, кожен день новеньке.
Як не тримайся, хтось у спину плюне,
а чи в лице, слівце кине «тепленьке»,
біль, ніби то ножа у плечі всуне.

Не може бути все так просто й легко,
без сутичок, образ і сварок теж.
Буває, що розлютять… наче пекло,
тоді потоку слів немає меж.

– Так. Ми є живі люди
і я запалююсь, немов сірник,
але, свара кипить іще…
усюди –
у собі, вже молюсь, щоб гнів затих:
«Боже, я зла, гострий язик, теж знаю,
але прости нас! Хай буде в науку!
Не в покарання!
Я усіх Прощаю!
Допоможи згасити гніву муку.
Будемо чистими перед Тобою,
це хвилька слабості.
Скоро пройде.
Хай змиє чистою усе водою
і з Твоїм Світлом спокій увійде.
Якщо права? – спокійно в душі стане.
Як ні? То хай болить, щоб знала – ні!
Дай розум виправити
і хай не пристане –
гріх ні до кого!
Ми й так у «війні».

– І що, бабусю, це допомагає?
Здається просто все.
Я скоро зможу так?

– Тобі як буде? Цього я не знаю.
Душа не швидкісний є потяг чи літак.

Це важко, коли думаєш про себе,
світ бачиш в призмі всіх своїх бажань.

Все легко починається для тебе,
як діти в небезпеці коливань –
всі «Авгієві ти гребеш конюшні»,
не помічаючи, ні запахи, ні гнилість.

Ці короваї і для тебе пишні,
бо й сам смакуєш спокій – Божу милість.

Навчитись очищати, в мить, негодне –
найбільша мудрість світу цього,
а залишати Богові угодне –
найбільша нагорода Світу – Того.

***
– Своїх прощати легко, бо їх любиш.
Чужих. Проблема із проблем.
Чим є пекучіше – тим більше судиш.
Ніяк не змиєш зразу з серця щем.

Бабусю, ручки тягне, хоче маму.
Моя ти дорогенька, доця мила,
в твоїй дорозі вантажем не стану.
Уроки вивчу всі, що тут навчилась.

***
– З роками й ти навчишся всіх прощати,
однаково чужих… як і своїх,
бо не захочеш перед Богом стати,
не знаючи – ти в зрячих?
чи в сліпих?

А, знаєш, що просила я у Бога,
коли везли в операційну і не раз?
Вийдеш живим? Не вийдеш?
Є тривога.
Це ж не покупка, чогось, під заказ.

Тобі, так хочеться, успіти всіх простити,
поки снотворне розійдеться в тілі:
«Прости всіх, Господи! –
чого іще просити, –
Я всіх Прощаю в слові, помислі і в ділі,
у всі дні живота мого… і мОї –
Прости! Хай буду і я чиста
перед всіма! Ми – діти Твої.
Храни нас, Боже, і Матір Пречиста!

На все хай буде Воля, лиш – Твоя!»

Тоді вже легко і спокійно засинаєш.
«Просіть і буде вам дано», –
ці слова Бога, як молитву знаєш,
насіння Боже сієш… ось, воно.

 «Спасешся сам – спасуться тисячі»,
скільки цих душ проходить за життя.
Так – Прощення рятує від печі,
не тільки наше слізне каяття.

***
Стомилась трішки, веди теж дитину,
їй пора вже спати, лягатиму – я.
Богу й тобі вдячна!
У старечу днину
не у самоті – в мене є сім’я.

***
– Під вікнами вам посадили квіти,
з донькою постарались і для всіх,
бо як же вас, бабусю, не любити,
ви вже для нас, як видох і як вдих.

Молю у Бога ще здоров’я й років,
відміряв вам, щоб донечку мою,
разом уберегли від хибних кроків.
З вами я кріпше на ногах стою.

Той час настане. Зрозуміють діти.
Вбиратимуть всю мудрість у батьків.

– Ой-йой, дитино, вмієш звеселити.
Потух вогонь.
Хоч, трішечки і тлів.

***
Ми тулимось, бо ти є сирота.
Старість... вона є теж самотня.
Любов як істина! – одвічна і проста.
З віку у вік… ця правда не зворотна!

          12 частина

 «Життя таке – то густо, а то пусто»

– Я розкажу тобі, дитино, про життя.
Лиш про своє – одне з мільярдів.
Душі моєї відкриття… і закриття.
Ігри думок, немов шарів в більярді.

Кожна людина, це – безмірний світ,
тільки її! Вона там владарює!
І не важливо скільки прожив літ,
їх – чорним маже, чи – білим малює?

Постійний вибір, все немов у казці,
на роздоріжжі… там стоїть людина –
життя провести у любові й ласці
і грошей хочеться…
У чому тут провина?
Всім хочеться, по суті, тОго, й тОго –
любові і грошей – разОм.
Багато!
Я і не проти. Не скажу нічого.
Бо і сама повірила в це свято.

Та все ж, той камінь,
за ним – три дороги…
ти опиняєшся постійно біля нього.
Усі твої до цього перемоги –
пусті примари шляху лиш кривого.

– На роздоріжжі, тепер я стою.
Бабусю, що мені робити?
Як вибрати доріженьку свою
і грошей треба й хочеться любити.
Заплуталася у своїх думках
і почуттях.
Змішалося до кучі.
Я ще в таких, у молодих літах,
ці роздуми пекучі і гнітючі.

– Що сталося, моя люба дитино,
що із середини тебе з’їдає?
Ти на очах моїх була невпинно
та не помітила, що серденько палає.

– Бабусю, не хотіла турбувати,
подумала, що справлюся одна,
а через молодість, ще не могла я знати
яка, ця справа вибору, складна.
Прийшли до мене красені в свати –
єдиний син батьків багатих, знатних,
а другий як і я. Дві сироти.
Як кажуть – у «штанах заплатних».

***
– Життя таке – то пусто, а то густо.
Була одна. Та враз повстало двоє?

Візьми на столику,
там квашена капуста,
то добре до картоплі молодої.
Люблю посмакувати.
Нас маленьких
матуся так постійно частувала.
А чим могла іще?
Таких бідненьких
як ми, всіх п’ятеро нас мала.
Один за одним. Тяжко працювала
всеньке життя, із ранечку й до ночі.
Вже і не знаю, коли вона спала,
чи висипалися коли ті карі очі?

Із батьком збудували хату,
удвох п’ялися, наскільки могли,
простору, світлу, але не пихату,
цемент і дошки… все разом тягли.
Маленькою ще, із вікна упала,
у нову хату захотілось швидше,
Сама полізла.
Добренько «дістала»,
щоб на майбутнє пам’яталось ліпше.
Бо я була в дитинстві надто скора,
«де не посієш, вродиться кругом»,
ледь плугом не зарізали в розорі,
з-під кОней діставали всі гуртом.
Босими ніжками, всі тупотіли в хаті,
ганялись навкруги по всіх кімнатах,
на пЕчі – із морозу, волохаті,
купою грілися…
немов в царських палатах.

От, бачиш, вже стара, в дитинство
стареча пам'ять вічно повертає,
так само, як і вічне материнство,
дітей, вже сивих, за маленьких має.

– А що, бабусю, батьки, хоч бідненько,
але в любові тихо вік прожили?

– Та ні. На жаль, моє серденько,
не все так склалося, як би вони хотіли.
Буває…
ні грошей , а ні кохання.
Життя підносить різні нам сюрпризи.
За шкурні роздуми…
сердечні коливання…
як покарання – болі, жаль і кризи.

***
Про долі двох сусідів оповім,
хати стояли поруч, метрів з вісім.
Можливо стане у науку, в цім.

Одна – бідненька, ще солома в стрісі,
маленька, чепурненька, поруч клуня,
така стара, що ввалиться дивись,
проти сусідської вона така манюня,
не допоможе тут, хоч плач, хоч злись.
Діток багато, одне поза одним…
з дитинства дружні й так до сивини.
В обносках, де там бути модним,
чи модні меблі, а чи килими.
Батьки в роботі важкій, за копІйки,
і дітлахи із ними на полях,
але із школи не носили двійки,
хоч відпочинок, лиш в святкових днях.
Бо знали, що надіятись потрібно
тільки на себе, на свої знання,
щоб на столі було у дітей хлібно,
хай не розкішно – свої надбання.

Батькам своїм надати добру старість.
Навчені так, бо ті своїм батькам –
давали гідно!

Не саменьку малість
і то, лишень великим по святам –
так більшість робить.
ТОго й тОго
стареньким шкода: «Віджили своє,
треба було нажити – їм, усьОго!
Чому віддати маю я – «моє»?!»
І не в тямки,
батьків життя – все дітям,
тому і не нажИли тих скарбів,
а діти, їх літа, рахують сміттям,
тепер вже свого смітника рабів.

То ж, як не скрутно було,
була й сила!
Долали все.
Основам мати вчила.
Її довіра, мудрість… поселила
всім віру і довіру в свої крила.

*
Поруч сусід. Велика хата.
Найкраща у кутку.
І сам він пан.
Мені, малій, здавалася пузата,
а він самий, немов турецький хан.
Діточок двоє, бо так модно було.
Тільки біднота має цілий вивід.
Паркан високий, з річки щоб не дуло,
піти у гості ми шукали привід.
Як гарно в хаті було, меблі нові
такі лиш снилися нам уві сні,
а вже які сервізи там столові…
У нас лиш миски з алюмінію одні,
щоб не побилися, малі ж бо діти,
то не настарчиш, кухлі теж такі,
а в них з красивих чашок могли пити,
солодкі печива і всі м’які, крихкі.

Його дружина була дуже добра.
Нас пригощала завжди солоденьким.
Частенько думають – багата,
значить кобра.
Ба ні! Скажу великим і маленьким.
Не всі багаті нелюди й погані,
серед бідноти не менше таких
і незалежно ріс в якому стані,
скрізь є багато добрих і гидких.

Всього було, всьому давала раду,
людина й господиня була жвава,
завжди всім мала втіху і пораду,
а  нам було приємно і забава.
Завжди гарно одягнута й привітна
У хаті, навкруги в дворі… чистеньке,
і на городах буйно усе квітне,
усе так файно, все таке ладненьке.

У кого яке щастя. Люди кажуть.
Так воно є. Не знали ми малі,
пройдуть роки і вони слід покажуть,
які терпіла жінка ця жалі.
Які за цими стінами до сказу,
лилися сльози, біль від побиттів,
але не пожалілася ні разу
нікому, хоч кінець життя вже тлів.
Чому терпіла? Тільки вона знала.
З собою все понесла у могилу.
Пішла ще молодою. Не заграла
її щаслива зірка з небосхилу.
Жаліла, що вбрання не поносила.
На свято берегла усі найкращі:
«Разів зо п’ять на день міняла б…
та не сила…
тепер жалію і всі дні пропащі.
Все поміняла б.
Та не маю часу.
Пройшли роки безрадісно й невтішно,
а саму головну життя прикрасу –
ласку й любов…
Не взнала я. В цім грішна».

Змарніла хата, запустів і двір.
квітучий сад заріс лиш бур’янами,
так, не вдихнув життя вдовець з тих пір,
краса залишилася тільки снами.
Він все по звичці достарчав до хати,
але не було довестИ кому до лАду
і іншої дружини не став брати,
хоч мав багатство – ще й яку принаду.
В своє життя розбіглися і діти,
терпіти не хотілося сваволю,
один у хаті, ні з ким порадіти,
нема кому поплакатися вволю.

***
До бідних, влітку, з’їхалися діти,
онуків привезли, «циганський табір».
Під вікнами порозквітали квіти,
їх запах полонив маленький двір.
Дитячий галас, сміх дорослих,
мама щаслива, у цім розмаїтті…

Сусід навпроти,
в бур’янах зарослих…
неначе одинокий лист у світі.
Упав.
Заплакав, здригається спина,
аж стогін виривається з грудей.
Пішла до нього.
Шкода, аж несила,
що за життя так нівечить людей.
Обняла лиш за плечі.
Він «завив»:
«Для чого і для кого я старався?
Нікому не потрібний.
Я ж любив!
Так як умів!
Я ж за дітей боявся!»
Він плакав.
Подивилася хвилину,
на ці хороми царські, хлів, гараж…
І пустку.
Одиноку цю людину.
Який навколо нього є …міраж…

І зовсім поруч, ті сусіди бідні,
з біленькою хатиною у квітах,
прості штахети,
проти панських блідні,
стоять батьки, мов в квітах, так у дітях.
Сміються всі, щасливі і веселі,
приїхали додому на гостину,
і їм все рівно у якій оселі
вони в любові проведуть цю днину.

Так явно бачила різницю,
хоч вже стара, але в очах картина –
багатство й розпач – висохлу криницю.
Бідність і радість – правда неймовірна.

Люди дивились на обійстя двох сусідів,
їх господинь, за тим і тим порогом.
Багатій заздрили,
середину ж, хто видів,
а бідністю хіба здивуєш кого.
Більшість навколо теж голота боса,
та часто так, себе ніхто не бачить,
поглЯдали не раз на бідну скоса,
хатка – палац,
немов більмо маячить.

– Ой, налякали ви мене, бабусю.
Заплуталася, лабіринт навколо.
Тепер я заміж… зовсім побоюся.
Ой-йой, аж, в боці трохи закололо.

– Ото і я. Теж заміж побоялась.
Один раз опеклась.
Закрилась назавжди.
Сама по долі на вітрах хиталась,
а ти послухай, не спіши.
Зажди.
Не бери приклад з мене.
Тепер мушу
на старість залишатися одна,
ще замолоду кріпке тіло й душу
ми маємо, а в старості нема.
Тіло слабке, душа стомилась теж,
нема з ким перекинутися словом,
не бачиш ні дна прірви, її меж,
де той кінець…
призначений нам Богом.

Ти не лякайся. Серденько відчує.
Що воно каже. Слідуй за ним сміло.
Хай твою долю лиш воно віншує,
щоб жалкуванням все життя не тліло.

***
А ситуація з двома, давно відома,
не ти є перша і не ти остання.

Один раз бідкалась моя знайома,
бо мала такі самі коливання.
Робити що. Як бути їй не знала.
Багатий був жених для її дочки,
а доня щодня бідного чекала,
в якого ні хатини, ні сорочки.

Кажу їй.
Надійшли до твої хати
свати – два красені обоє.
Один багач, машини і палати,
єдиний син, такий як мрії твої.
Тепер дитина житиме в багатстві
і вибереш його.
Хіба не так?
Яка із бідним доля?
Мов у рабстві.
Бачиш, угадувати я мастак.

Другий босоніж, з одягом не густо,
сорочка лишень, з простим ремінцем,
ні кола, ні двора, в кишенях пусто,
ні копійчини…
тільки хліб з млинцем –
Ісус Христос.
Що витріщила очі?
Чому замовкла? Нічого сказати?
Ти ж, тільки що казала, що не хочеш
знать обірвАнця:
«Що із нього взяти!»

Ти віруєш у Бога, в церкву ходиш,
навколішках звертаєшся…
До кого?
Багаті всі, так само, як ти просиш,
схиляються до босих ніжок Його,
а в Нього ж ні копійки!
Уявляєш?
Лишень сорочка… тут яка спокуса?
Мовчиш. Ото ж. Тепер не знаєш?
Хочеш заможного, та як проти Ісуса?

Не слухається, бо кохає доня,
то хай – її! серденько вибирає
і не пульсує жадібність у скронях,
в Любові – Бог!
Він, ці жнива, збирає.

***
Що наша доля без любові – це каліка!
Право казати маю, бо стара.
Без ніжності, тепла… вона безлика,
нікчемна благодійність без добра.

Ось, маю повні шафи модних шматок.
Одяг для тіла, а не для душі.
Усе, для прикриття сердечних латок…
Кохання дні свої не заглуши.

Знаю тепер, наш вибір – «кіт в мішку».
Не відаєш, що випаде в роздачі.
Ти думаєш – нещасний і в кутку,
доля прокинеться у щасті і на дачі.
 І навпаки, заїдеш у палати,
а потім попідтинню і побита.
Життя, так може нас заплямувати…
й очистити…
Ти в нім – голодна й сита.
Але все рівно, як би не крутило,
все забувається.
Лишається кохання.
Воно!
У пам’яті твоїй мірило.
Всенької долі чисте сповідання.

Я вибирала все життя – кохання,
нехай невдало, болісно, зрадливо.

Знаю і всесвіт… цього коливання,
світ – «невагомості»…
і в тайні, бережливо,
оберігаю цей вселенський дар.
Він самий цінний у житті моїм,
дарунок Неба…
вже, без чорних хмар.

***
Ти вибач, давай трохи я поїм,
щось зголодніла,
сядемо до столу.
Картопля охолола. Підігрій.

То по болоті, то по суходолу – 
кохання вище, навіть наших мрій.

Казати, що робити?
Я не стану.
Той вибір маєш ти на себе взяти.
Не хочу також вводити в оману,
щоб не питала ти із мене плати,
як вибір стане твій не дуже вдалим,
мені сказала: «То порада ваша!»
В цьому питанні обійдуся малим,
доля дівоча невідома –
…повна?
…пуста?
чаша.

– Бабусю мила, стало мені легше,
я зрозуміла – піду за коханим!
І як вже буде – дорожче…
дешевше…
це, не для мого серця, є приданим.

Так, різними дорогами йдуть люди,
кому все рівно – є… нема… любові,
як і все рівно, що вони приблуди,
бо все до рук попало вже готовим.

Пізнати хочу той «вселенський дар»,
дарунок Неба… вічності кохання.
Надіюсь, моє не із чорних хмар,
не із печалей і розчарування.

– І я надіюся.
Порожевіли щічки.
Розтанула на серці з льоду крига?
Рішення в муках – мутні вОди річки,
непередбачена всього життя інтрига.

Чи буде нам любов й багатство разом?
Чи буде лиш багатство?
Чи любов?
А чи нічого? Все одним заказом.
Питання вічні
і повстануть знову й знов.

Лише в погоні цій не зачерствіти,
не обізлитися на увесь білий світ.

Не чорним мазати, а білим все білити,
не кожен може, це є – Божий Цвіт!

        13 частина
 
 «Це чужа наука – пам’ятай!»

– Я розкажу тобі, дитино, про життя,
розказано про нього так багато,
хоч повернуло шлях до забуття,
не тільки будні є, на схилі літ,
а й свято.
Залежить все, звичайно, від людини,
сприймати старість в благо?
Чи як – зло?
Роки, чи місяці, дні… роковими
і плакатися: «Як не повезло!»

Що, ці часи, погані і тягучі…
Це – пекло!
Чи гнітючий сон?
Усе сліпе.
Все, мов старі онучі…

Спів солов’їв пропав,
лиш – каркання ворон.

Хтось – старість проживає не цікаво
і тягарем кладе на плечі дітям.
Ну, що сказати цим приблудам – браво!
Їх, молодих, наповнюють страхіттям –
боятись старості,
боятись довго жити,
не стати своїм дітям тягарем,
як порохно живе, убого скніти...
Сама кажу і вже на серці щем.

Хтось – перетворює останні дні у свято.
Збирають все, на що не було часу,
різних цікавинок у світі так багато,
наче до першого вступають класу.
Дитинства мрії, втілюються ними,
їх розмаїття, цей чудовий світ,
які не виросли, зосталися малими,
чекали виходу так довго…
стільки літ.

– Бабусю мила, а ви праві.
Знаю,
що всі старенькі є, насправді, різні.
Одні бурчать –
не так сказав, чому присів тут скраю…
Є, що мовчать, та погляди лиш грізні.

А є цікаві, завжди позитивні,
придумують, навчаються новому.
Різницю не відчутно, всі є рівні
і молодість, і старість – гімн живому.
НадихАють, навіть молодих,
з них енергія клекоче через край,
довіра в ситуаціях любих…

– Вся ця енергія – крізь болі!
Так і знай.
Тіло старе, своє бере в цім віці,
вже зболене, пігулки мов цукерки,
ці люди – не послушні вівці,
бо хочуть у строю, в бою померти.

Не всі, на жаль,
справляються так легко,
з розумінням – старість підійшла.
Часто, переходять через пекло,
спалюють середину до тла.

***
Якось, до менЕ прийшла знайома,
з розпачем:
– Не хочу більше жити!
Не потрібна вже нікому вдома –
дочці, сину, внукам…
що робити?
Як прийду до дочки – зять сердитий.
Як до сина – злість в очах невістки.
Чай ще не холодний, не допитий,
а вже «перемиті мої кістки».
Серце крається, життя все положила
на дітей, так працювала важко.
Своє щастя, теж, не пережила –
відказалась ради них.
На душі тяжко.

– Ти малюй,  – даю їй пензлик в руки.
– Я не вмію, хоч колись любила,
у дитинстві. Творчі муки
також мала, стать митцем хотіла.

– Я навчу і розкажу в дрібницях,
не тривож ти кожен день дітей.
Дотепер ще справна молодиця,
в голові є океан ідей.

За неділю, діти в непокої,
позбігалися, злякалися за маму,
а матуся, усі мрії свої,
втілює в життя і їм в догану:
«Не ідіть, не йдіть, не маю часу,
сплю по три-чотири я години,
серця і душі моїх прикрасу –
в творчість, мої ночі всі і днини».

Потім виставки, вірші і проза,
закрутилося життя на старість
і тепер цвіте, а не заноза.
Їй і дітям, це життя у радість.

***
– Ви, бабусю, теж не знаєте нудьги,
творчість в вашому житті є назавждИ.
 
– Я, приливами, від болі і туги…
…роздумів…
Ти трішечки зажди,
ледь спочину і думки до кучі
позбираю,  бо ти знаєш,
в голові немов ліси дрімучі,
в них плутаєш, а то їх шукаєш.

Переміна в настрої постійна –
радість змінюється, вмить, на відчай,
то, ти винна, а то знов – невинна,
то суддя,
то сліпий, глухий слідчий.

Ти сама це бачила не раз,
утішала, потім вдвох раділи,
бачила всю старість без прикрас,
її трати і її наділи.

Краще поділися про себЕ,
що нового у твоїх стосунках,
бо цікавість кріпенько скубе,
ти в яких від долі подарунках.
Твоє серце вибрало?
Кого?
З ким підеш під руку до вінця?
Чи кохаєш щиро ти його?
З ним, ти житимеш до самого кінця.

 – Серце я послухалася свОє,
з голови прибрала розрахунки,
у коханні нас тепер є двоє,
чисті, без фальшивості стосунки.

А якщо, бабусю, він не зможе
полюбити теж мою дитину?
Я весь час в страху і на сторожі,
а думками у минуле лину.
Рідний батько відказався, втік,
тільки-но, дізнався про вагітність,
той, душевний і вселенський крик,
рій страждань,
і сліз потоків скритність.

Він старається, по мірі своїх сил,
бавиться з дочкою, вона рада.
Матиме дитя батькІвський тил?
Ваша, так, потрібна й ця порада.

– А яку пораду можу дати?
Ой, дитино, я сама блукала,
що робити і чи зможе стати
чужий батьком, теж себе питала.
Не повірила у казку, побоялась,
рідний не заглядав до дитяти,
із малесеньким сама осталась
а йому на нас було плювати.
Те, що дядько чужий дасть любов,
в голові не вкладалась картинка,
«наламала  у цім світі дров»,
син без батька ріс, немов, билинка.

В жінки я питала теж поради,
заміж взяв її, уже з дитям,
не маленьким:
«Бога ради,
сина переймаюся життям».

Подивилася на мене пильно:
«Думаєш мені не було важко?
Полюбити як і мама, сильно
він не міг, та ставився поважно.
Ним опікувався все життя,
мов рідним…»

А коли вона, пішла у ті Світи,
він прожив разом, із сином літнім,
внуком, правнуком і міцні ті мости.

Не нажили обопільних діток,
ця причина лишиться у тайні,
а, можливо, був такий захисток,
щоб не стало це дитя «останнім».
Побоялася, як це і ми з тобою,
за своїм – зненавидить чуже,
що відношення хороше буде грою,
свій не любить батько,
то невже
і чужий полюбить, не розділить,
не образить і не дорікне…
Як же, мамі, важко пересилить
всі страхи…
Та, знаю лиш одне –
прожили разом до сивини,
у любові і повазі, всім на заздрість.

Нам потрібно ще якої глибини?
щоб довіритися долі, хоча б, малість.

Став онук ріднішим усіх рідних,
із колиски їх любов взаємна,
один одному найближчі,
з усіх близьких,
ця любов безмірна і таємна,
не прилюдна і не напоказ,
скрізь сприймали наче з батьком сина.
Дід радів, промовчував не раз,
тільки йому відома причина.

***
Не усім так повезло, дитино,
«кіт в мішку», казала вже тобі.

Багатьом є – пекло кожна днина,
діти носять всі жалі в собі;
скривджені, принижені, побиті…
від чужих,
та, і своїх батьків,
із народження вже горем оповиті.

Говорю… й не вистачає слів.

– А що мами?
Що ж то за кохання?
Кидати дітей рідних у піч.
Чи бояться?
Чи нема бажання?
Чому терплять сльози день і ніч,
і свої, й дитячі?
Бабцю, мила,
стала я боятися чомусь,
може, я даремно запросила
і довірила наше життя іще комусь?

– Так. Знущаються –
коли дозволить мама,
як вона не буде захищати,
нею ж, вибраного їм тирана,
від мучителя…
він – буде розпинати.
Тільки жінка може в двобій стати,
за дитину битися до смерті,
а не за любов свою карати –
дитя рідне, в злобИ круговерті.

***
Я кохала.
Теж могла терпіти
чоловіка, заради дитини.
З гидким чоловіком можна жити,
а з поганим батьком…
а ні днини!
Прожило моє дитя без тата.
Свій не кидався.
Не вірила чужим.
На одненьку половину хата.
Син не виріс немічним і злим.
З татком бачився, а трохи як підріс,
він сказав слова, як грім із неба,
на запитання моє, із морем сліз:
«Може розлучатися не треба
було з твоїм батьком?
Мав би тата».
«Ні!
Для мого щастя – правильно зробила.
Це була б часу і нервів трата.
Ніжно за обох мене любила».

***
– Ти, дитино, слухай.
Тільки знай! –
перейди життя, свою, дорогу.
Це чужа наука – пам’ятай!
Залишай її біля порогу.
Не неси у хату, де довіра,
не ламай цим сумнівом пустим,
випустиш, чужого сміття, звіра,
димом вкриєш чорним і густим.

Це кохання, Дасть Бог, стане вдалим,
хай поселиться назавжди воно з вами,
твоє серце, вже було страждалим,
ледве справилися і прийшли до тями.

Де капуста?
Бульба охолола.
Знову забалакалися вдвох,
Квіти в клумбі гарно прополола,
господинька.
Ну, скоренько в льох.
Захвати і огірочків миску
малосольні, помідорів теж,
все з городу, все своє, без риску,
щоб всі тверденькі були, простеж.

***
Тихе щастя – чайник на столі,
огірочки, млинці, бараболя…
посмішка дитяча,
на чолі – сивина…
спокій в душі і в серці – воля.

         14 частина
 
 «Повинні ж – «звірі», стати знов – людьми»

– Я розкажу тобі, дитино, про життя,
у щирості, порядності прожите,
чи кожен день «кісток перемиття»,
інтригами і пошлістю прикрите.

Я і не знаю, кому легше жити?
Можливо всі, по своєму нещасні.
Щоб усю правду тобі розказати,
переживання треба мати власні.

– Бабусю мила, я ще зовсім юна,
пізнала на собі це – пекло пліток,
по заочі, завзято і бездумно,
мене палили, в зав’язі цих сіток.
Якби не ви,
робити що – не знала б,
не справилася б з непосильним гнітом,
не тільки плакала,
а точно вже – пропала б!
Не малими сльозами серце вмите.

Терзали до невимовного щему,
лиш – за кохання щире.
За довіру
серця і тіла – милому своєму.
Що кинула, усю себе, до виру
безмірного та щирого кохання,
яке панує, вперше, в серці юнім,
на смак,
попробувати всі його пізнання,
дотик до світу – невідомого…
і що в нім?

Страшилася, але купалась в ньому,
незвіданому ніжності і тайни.
Від щастя плакала, раділа всьому,
ці миті, проживала мов останні.

Все тріпотіло; руки, ноги, тіло…
серце, душа… заплутались думки.
Ступала на початку я не сміло,
а потім впала – вся!
у ці струмки –
чистого світу, де немає зла.
Забула про сирітство і печалі,
що – нічиєю! в світі цім була.
Збирала я – любові всі медалі.

Повірила в те – марево п’янке,
туманами позастилало очі,
стверділе серце, стало враз – м’яке,
воно проснулося,
відкрилось після «ночі»
і я літала в небесах високо,
без крил…
такою легкою була.
Занурювалась в води,
вниз, глибоко,
не вмію плавати, та наче, я пливла…

– Безумний світ кохання, що й казати.
Я і сама у нім літала,
а що за ним, теж не хотіла знати,
щаслива доля в цю мить завітала.

– Бабусю, так.
Я вся була в цім світі.
Забула зовсім – є світ навкруги.
Коли перебуваєш в теплім літі,
де квітами усіяні луги,
то зиму забуваєш, а сніги,
морози, заметілі… не реальні!

Наповнений світ болі і туги –
далеко теж.
Такі ми – екстремальні!
З головою, плюх у вир… і все!
І ви, бабусю, теж були такі?

– Така ж! що доля принесе
не думала.
Це – юності містки,
які здаються нам мостами –
бетонними, незламними довіку.
Ось, воно щастя – вічно буде з нами!
Вселенська радість, повна мрій…
без ліку.

– І я розмріялася…
День і ніч не спала,
серце вмлівало.
тіло в ніжній томі…
біля коханого душа моя вітала,
не відчувала труднощів і втоми.

Удвох, обнявшись, бачили усесвіт!
Мов коло – світла…
а ми – всередині…
Не відчували днів, хвилин і літ.
Ми – ціле!
Ми є – кремінь! Бо єдині!

Готова все віддати у ці миті.
Життя – без роздумів, враз,
кинути до ніг
коханого!
Літа наші прошиті –
нитками золотими…
а що – гріх?!
Що у коханні може бути грішним?
Скажіть, бабусю, я не розумію.

– Дитино мила, це і є найгіршим
для тих, хто не кохав, бо не уміють.

Не всім даровано, бо це – дарунок з Неба!
Він – вибраним, а більшість споглядають
лиш з боку, але є потреба
все «просівати»… немов – усе знають.
У тайні заздрити, невірою хрещені,
що є цей дивний світ – мрій і кохання.
«Перемивати всі кістки»… навчені,
це їхнє, дике – «всесвіту послання».

Прикрити цим стараються нутро,
пусте і не спроможне до любові
(елітним, подають – «гидке хутро»,
поношене, общипане у злобі).

 – Знаю, бабусю, добре напилася
того, «елітного» смердючого напою.
Пройти великі терни довелося…
Не знаю – як, не лишилася злою?
Не стала теж подібною до них –
скажених у словах і пориваннях,
як не набралась ненависті їх,
хто «щебетав»…
не на добро, стараннях?

Якби не ви, не знаю, що робила б,
куди пішла, до кого прихилилась?

– Донечко мила, усе добре було б,
ти в правильному напрямку дивилась.

Я тільки укріпила те, що було,
у твоїм серці і в душі з основ,
те, що ніколи не давало мулом,
залити мрії, думки і любов.
Так, так – любов!
Хоча пізнала зраду,
яка з’їдала тебе день і ніч.
Вдвох,
поскладали тихенько до ладу.

Тягар поганий, скинула ти з пліч.

Ті , люди злі, залишились самі –
в своїх помиях.
Вариво це їхнє!
Такі ніколи не ставатимуть німі,
бо зло, як і любов, таке ж – одвічне.

Знов підшукають жертву новим пліткам,
«перемиватимуть нові кістки»,
передадуть у спадок своїм діткам…
Мости – ламатимуть,
а будуватимуть – містки.

Чому все так?
Бо ти – не піддалася!
Не впала. Не згоріла. Не здалась.
Хиталась… бідкалась…
Спаслася!
На Волю Божу себе віддала.

Урятувала себе і дитину.

Тепер, із Неба, це кохання впало,
а те – дівчаче, що було з полину,
вже кануло у Лету, й там пропало.

Ти на людей, злосливих, не зважай,
вони нещасні, по своїй природі,
тому збирають злоби урожай,
його, самі ж – їдять, в своїм городі.
Перекидають трохи через пліт,
надіючись, хоч у кого, попасти
бо не можливо гризти, стільки літ,
самих себе в злобі…
Можна упасти,
та – так! що не піднятися повік,
в болото тягне мертва трясовина.
Тягар важкий.
Не всім під силу гніт.
Хтось розуміє: «То – моя провина,
мною назбирано, то є моя розплата!»
І стане викарабкуватись в світло…

У більшості ж, так само – «скраю хата».

Сміттям кидатись так і не набридло.
Вселенська радість – знищити когось;
старе, мале, чи хворе…
їм – все рівно,
аби попав під руку злоби хтось.
Знущаються… і так іде невпинно.

Тікати від людей, далеко треба,
які шукають винними когось,
щоб оправдати і очистить себе,
«понапридумують»… невідомо чого.
Заліплять брудом винних і не винних,
затопчуть, хто постане із дороги,
ще й посміються потім, з них – наївних…

Собі ж – на спину крила, квіточки на роги.

А ти стоїш, обвалений в грязюці,
ними розведеній.
Не знаєш – що робити?
Бачать брехню… у кожнім твоїм звуці
бо твою правду будуть сміттям крити,
так театрально, з щирістю лукавства,
із посмішкою ласки і тепла…

Твоя порядність – знищиться!
То – помста,
за ту правдивість, що в собі несла.

А людям легше вірити у підлість,
у кожного «заховані скелети»
і сумніви – вже криють твою щирість,
все палиться до тла…
Не знаєш – де ти?
Серед людей, а чи серед вовків?
Хоч ситих…
та готових розірвати,
бо підступають із усіх боків.

Чи люди – чи вовки? Як розібрати?

– Мені аж, страшно, бабцю, сама знаю,
занадто добре, злі людські пліткИ,
не серджуся і злОби не тримаю,
бо не колючки сію, а квітки.

***
– В добро, рідненька, є дорога
найважча. Легка тільки в зло.

Покійної, моєї подружки небога,
упоратися не змогла.
Не повезло.

Вирішила злих людей провчити.
Думала – їх виховати можна,
а як можна навчити любити
в’їдливу іржу?
Людина кожна
часто впевнена – хто більше,
а хто менше,
що змінити можна людську суть,
когось важко, а когось і легше…

Ні! Не вір! у всю цю каламуть?

Що на дні лежить і не підйомне,
там залишиться.
Лише прикриє верх.
Вправніші – листками й лілій повне.
Недолугі – плісняву наверх.
З посмішкою – самі розумніші,
з добротою, лицемірно прислужити…
Від такого серцю ще дикіше!

«Добро в злі» – чи «зло в добрі» місити.

Вже самі не знають що є що,
але кожен собі в оправдання:
«Я саме добро!» – б’є в груди, –
а іще,
чесності й правдивості – єднання!»

   ***
Впала в дикий відчай ця небога.
Справедливості шукала, чистоти,
правди, спокою…
хоч була засторога:
«Час лікує. Трішки потерпи!»

Злі об’єднуються.
Відступають добрі.
Життя часто так несправедливе.
Хоч серця – у меншості хоробрі,
більшість – тільки в слові вередлива.

– І що сталося, бабусю, як тепер?
Я надіюся, пройшов час – зараз добре?

– Ні. Не добре. Час все стер.
Злі живі.
У ті «світи»… дитя пішло хоробре.
Щемить й зараз, згадую її,
гарна, чиста, розумна дитина,
із порядної, хорошої сім’ї…
а пішла «в багнюці», хоч безвинна!

Довго плакали батьки невтішні,
захистити не змогли доньку й по смерті.
Навіть всі новини в ЗМІ, зловтішні,
довго… начисто… іще старались стерти.

***
Споконвіку бореться дві правди.
Кожен впевнений всебічно – у  своїй!
Ніхто не поступиться заради
когось – своїм
й путь не дасть – чужій!

***
– Спостерігала якось я, бабусю,
за сім’єю доброзичливих людей.
Щирі, милі…
батька і матусю –
як вони! хотіла б мати я,
й дітей.

Не буває ідеальних, втіх не маю,
показали і вони подвійне дно,
за спиною «кістки мили»… знаю –
мої і дитини.
Так, це – не кіно.
Наяву.
А люди розказали,
не терпілось поділитися зі мною.
Слухати, підтакувати мали –
більше вивідати…
й зробити бідою,
бо доносять більше, що їм! миле,
вириваючи з контексту свою! славу.

Хоч, на рівні, «батогами мене били»,
очищаючи – свою! не чужу правду.

Я, бабусю, не серджусь на них,
бо вони і справді добрі, милі,
та…
не хочеться до себе в гості – їх
і до них не хочеться.
Не в силі.

Вони все забули, як завжди,
побалакали плітками…
розійшлися…
Їм не зрозуміло, чому ти –
не такий як був, як знов зійшлися.
В чому їх провина? Ї немає!
Все як зАвжди… це – для них.
А – я?
Мені як?
Ніхто цього не знає.
Недовіра впала вже – до всіх!

       ***
– Так, дитино, боляче ще більше,
коли вдарять в спину тебе – рідні,
до яких ти тулишся щиріше,
бо в світах, а вони такі грізні.
В них ти борсаєшся одиноко й важко,
нема голову до кого прихилити,
ще й свої – ударять в спину, тяжко,
із якими мріяв вік дожити.

То ж, дитино, видно моя доля,
тут, у кріслі цім, зустріти наодинці,
свої дні останні… така воля
мабуть в Небесах… й життя сторінці.

Ми приходимо у світ цей одинокі.
Видно, одинокі і підемо.
Хтось, сказав такі слова глибокі,
що нічого і не заберемо,
але за усе нажите – між…
всі гризуться, діляться у тайні.

Наступають все, на граблі – ті ж!
Вік від віку…
вчення – у омані.

***
Важку тему ми з тобою почали,
тут сторін розглядати немало,
наші роздуми великі і малі,
чи кому потрібні?

Та, так стало –
ми давно розмову цю ведемо,
про життя розказую тобі,
скільки років ми разом ідемо…
Цим допомагаю і собі.

Із тобою відчуваю силу
і потрібність, з усім багажем,
що сама несла роки, насилу,
бо голубило і різало ножем.

Колотились роздуми безсило,
як у бочці, закритій з боків,
ще й законопачених красиво…
Там би й згинули – у темноті віків.

Ти відкрила ящик цей Пандори,
склад – «біди, роздору і нещастя»…
Може й ні!
Там є ще – застороги.
Відкладалися теж і пізнання – щастя?

Як не є.
Ми з ними проживали,
ти – дитинство, юність,
а я – старість,
сумніви, питання… розбирали,
щоб не схибить.
Нам потрібна малість.

– Ваше вчення, ваша засторога,
вберігали мене від біди.
Завжди знала – буде допомога,
добрі ви залишили сліди.
Для мого життя всі ці розмови –
серце материнське в тишині…

Будьте довше ви мені здорові,
не лишайте сам на сам у глушині.

***      
– Я, дитино, і сама не призвичаюсь
до людських всіх пліток і сплетінь,
мов у кокон, кожен раз ховаюсь,
не набрати в душу тих видінь.

Безпорадна й досі, хоч стара,
як мала дитина, ображаюсь,
вже в яких болотах не була,
а у таких битвах я не знаюсь.
Але сторонитися людей,
теж погано!
Нема ідеальних.
Сам не раз, не втримаєш речей
і такого навидумуєш у тайні.
Добре, як не винесе язик
на поверхню той, увесь дурман,
бо ти завжди думати вже звик –
ти правий, правий, правий…
ти – прав!
А проходить часу, навіть мало,
сам собі дивуєшся не раз,
скільки дурості в тобі вітало…

Стоп! Стіна! Ось, тут є перелаз!

Не будуй навколо себе стіни,
відкривай лази ці до людей,
бо є не потрібні! – в словах війни,
завжди вихід є, як і в мишей
з пасток…
бо ми всі, як і ті миші,
вічно попадаємо у них,
нам навчитись треба жити в тиші,
з’їдено і так немало лих.

Може й справді, наша простота,
як – вбиває, може і – лікує?
Як не є.
Уся ця «глупота»,
правдами й не правдами – існує.

Так потрібно.
Це – для рівноваги!
Добрий може – вбити,
врятувати – злий,
не повороткИм – стусан дає наснаги,
надто шустрому показує, що – стій!
Залежно ситуація  яка,
які обставини – вони диктують дії,
у півсвідомості робота є така,
що нанівець руйнує наші мрії.

***
Мовчання – золото!
Але яке мовчання?
Мовчить язик – в думках і серці крик?

В душі спокійне, затишне світання,
думки у спокої – хоч, вертиться язик?

Ця вічна боротьба не всім під силу,
залишитися всередині чистим
і час від часу – чистити від пилу,
бо світ до кінця віку, буде пильним.

– Я все це розумію, бабцю, складно
сАме ось це – зробити. Як?
Приборкати характер, знаю, важно
та не вдається зовсім. Аж ніяк!

Язик поперед думки, потім: «Ай!»
Вже вилетіло. Уже не зловити.
На місці крутишся… і добре знай,
комусь вже боляче,
що не потрібно й бити.
Промовиш:
«Вибачте мене, не так хотів.
Чомусь не вдало склав я свою думку…»
Все рівно – пізно!
Ти вже «пролетів»…
Довірі – мінус, у твою шкатулку.

***
– Не винна молодість.
Тут є люба причина.
Хоч і стара, сама така. Несила
приборкати характер – «язичина»
підводить завжди. Слів всіх замісила
і висипала… Склала чи до ладу?
Ні! Немає й хвилі,
а місиво такого водопаду,
опрацювати розуму не в силі.

Значить, єдине залишається тобі –
своє відношення міняти під події,
тримати чистоту в душі – в собі!
Інакше, в серце заливаються помиї.

***
Давай щось ми веселе розпочнемо.
Можливо, заспіваємо за чаєм,
а то, від роздумів таких, на серці – щемно,
кожну хвилину у добрі прожити маємо.

***
Дитина бавиться.
Ще непорочна й чиста.
Ще ангеля!
Ось, наша мудра книга.
Мовчить
і посміхається, так променисто…
і серденько теплЕньке,
а не крига.

Кажуть, у старості ми станемо дітьми.
Повинні ж – «звірі», стати знов – людьми!


        15 частина

 «Кривих дзеркал… є повно!»

– Я розкажу тобі, дитино, про життя,
так хочеться його прожити гарно;
в добрі, порядності…
без злоби і ниття,
без болі… зради!
Трати часу марно.

Стараємось звичайно.
Як без цього.
Дітей навчаємо…
Здається нам – добру.
Але візьми і придивись до всього,
побачиш – лицемірства лиш гору.

Коли ідеш дорогою прямою
і не кружляєш стежками в обхід,
вона буде усипана не хною,
не травами… а попелом і лід,
який під ним ховається,
навмисно,
повірили щоб – у безпечний хід.
І віримо!
І йдемо!
І це, дійсно,
ламає вже на старті весь політ.

– Бабусю, що сьогодні ви сумна,
чому заговорили так невтішно?

– Я думала – час «ігрищ» вже мина,
в наш вік поважний,
гратись в ігри смішно.

На жаль, дитино, є такі часи –
заздрощам і брЕхням не підвласні.
Сивина на скронях?
Хай! Тряси –
кривди за чужі і свої власні.

Де люди знаходять стільки зла,
все життя в собі його ростити?
Я не знаю.
Я би не змогла,
навіть дрібочку його в собі носити.
Але носять,
рОстять і радіють,
маючи можливість ним плюватись
й подавати світові, мов – сіють
зерна…
у повазі, щоб триматись.

– Я не розумію, бабцю мила,
що змінилося?
ЧасУ пройшло, так мало,
коли бачилися, в вас кипіла сила.
Де пропала за цей час?
Що з вами стало?

– Думала, дитино, жила чесно,
прямо і відкрито, не кружляла,
не скакала вправо, вліво…
й перехрестю –
із дороги збитись не давала.
Не шукала вигоди, ні слави,
не бажала стати вище всіх,
не садила на судійські лави,
а старалася прощати…
Це мій гріх.

Видно, не завжди треба прощати,
а – «палузиною по горбу»!
Треба ж якось, цих – примар навчати,
нищити їх підлу боротьбу
з тими, хто гидоту їм прощає,
лицемірство і потік брехні…
Хто дає можливість (хоч все знає),
все змінити!
Не пропасти у вогні,
в пеклі свого гніву і злоби,
ненависті і підступних планів…
Зрозуміти, хоч на йоту, їм якби –
хто є ворог, а хто – друг!
Без шрамів.

– Ой, бабусю, мова йде про що?
Лячно мені стало вже за вас,
бо таку розгнівану… ніде
ще не бачила.
Хоч знаю без прикрас.
Я у розпачі, не знаю що робити
і що думати?
Промова – загадкова…!?

Як вас, бабцю, можна не любити,
якщо голова в людей здорова –
серце добре, совість чиста, проста,
а душа без потайних кишень…
чи пристане до таких короста?
Не потрібна й для знущань мішень.

Видно вас – для «пострілів» обрали.
Я вгадала?
Хтось – на вас,
всі свої перекида провали
й прірву із непрощенних образ?

Вас замазати й очистити себе?

Так було завжди!
Бабусю люба,
знаю, на душі це так шкребе…
хоч бери та – головою в дуба.

– Ох, яка розумниця ти стала.
Здогадалась правильно.
От, бачиш,
ти до мене в гості завітала,
мов відчула, що часу не втратиш.
Що потрібна бабці теж – розрада,
їй буває зле й зовсім не втішно…
Що і в старості чекає на нас – зрада!

Хоч і перед смертю все це – смішно.

Ми, старі, всі на її порозі.
Нам би думати уже про свою душу.
Чистити її… ще поки в змозі…

А я, знову, бачиш – розібрати мушу
той смітник, що сипали без мене,
без моїх втручань і дозволу мого.

Моє жито і тоді й тепер – палЕне,
хтось палив, та не винять того.

Є поняття – «на відпущення козел».
Час настав. Прийшла моя пора.
Мов, це – ти «наворотіла дєл»…

Не відмиєшся. Хоч і не винна! І стара.

***
Ти не бійся, доню, я в порядку.
Це в емоціях маленька слабина.
Трішки зробимо, на пару – фіззарядку,
коньячку, чи келиху вина?

Що це, брови підняла у здивуванні,
я сказала, що ми вип’ємо коньяк?
Тож, не будемо відказ мати в бажанні,
я сама себе не розумію… аж ніяк.
Вже забула, коли брала в рот спиртне,
мало було на моїм столі.
Хай воно і тебе обмине!
Знак тверезості хай буде на чолі.

Але, іноді, буває і таке,
щоби вижити… потрібно і вино
і воно тоді, аж, зовсім не п’янке,
навпаки – є ліками давно.

***
Розкажу тобі, що сталося зі мною.
Хто б сказав, тому не мала б віри.
До тепер, коли сама з собою,
важко так, мов піднімаєш гирі.

*
Попросила мама, із родини,
доньки похорон на відео знімати.
Камеру купила у ті днини.
Не могла, в цю мить, їй відказати.

Стоїть мама поруч біля дочі.
Та, лежить гарненька у труні.
Повні сліз й благання мами очі.
Моторошно так… було мені.
Взяла камеру.
Включити нема сили,
але ж треба, попри всі – не можу.

Який жах… у собі б не носили,
не придумаєш подію схожу.

Відео хотіли надіслати,
всій родині, що далеко… в світі,
щоб вони могли, теж попрощатись…

Я не думала про те, ще тої миті.

Все знімала і все відчувала;
жаль і болі, плачі навкруги…
«Треба зняти!» – так собі казала,
коли серце рвало від туги,
сльози, градом, лились по щоках,
сАмі по собі…
Я ж – у роботі,
а душа тремтіла наче птах…

Мозок в праці – душа у скорботі!

*
Все скінчилося.
Вертаємось додому.
Відчуваю камінь, там, де шлунок,
в тілі цілому, страшенну втому…
Мого часу – закривається рахунок.

Кладу руку собі на живіт.
Скам’янілий!
Як? Так може бути?
І на серці теж – твердючий гніт.
Наче напилася я отрути.

Порятунок!
Поруч магазин!
Забігаю і прошу вина.
П’ю з горлА…
У декілька хвилин.
Всю!
Аж, до самісінького дна.

Відчуваю в судинах тепло,
розливається по всьому тілу…
вже від серця трохи відлягло,
просинатись мозок став…
насилу…
і пом’якшав камінь… потеплів,
попустило шлунок,
спазм пройшов.
Легше… легше…

Всі – без лишніх слів,
зрозуміли стан мій.

А я знов
відчувати стала своє тіло,
свою душу.
Голова крутилась…

Я ступала криво і несміло,
на всі боки, як гілки, хилилась,
але йшла…
Усі мовчали.
Навіть, мама й слова не сказала.
Випивку, батьки завжди навчали
обминати…
Я ж, п’яненька стала
на порозі хати, хоч і вперше.
Совісно… незвично…
але… все ж,
відчувала – мені стало легше.
Врятувалась! Душа моя – теж!

Відтоді, ніколи не знімала,
відео, ні фото… ще й, подалі
від усіх, ставала… добре знала
обидві сторони в одній медалі.

***
– Бабуню, не повІдали такого.
Я, питання вам, всі задавала,
про печалі і тривоги серця мого,
а про ваші болі і не знала.

– Ти була ще юна, тобі нащо?

Болями й жахіттями ламати,
я б і не дозволила нізащо,
твою юність і дитинство плямувати.

Ти вже не дитина.
Тепер – жінка
і оберігаєш теж – дитя.
Хай воно росте, немов сніжинка,
чисто й гарно, а не для биття.

Скільки буде материнських сил,
захищай від попелу людського.

Маєш руки, як не маєш крил.

Маєш зуби – відгризай від всього!

***
Мама так казала: «Світ важкий.
Які долі на дітей чекають,
нам невідомо…
то, хай вони, легкий
біля мене, хоч трохи, пізнають».
Все робила, скільки було сил;
шкодувала і на себе брала
всі тривоги…
Був найкрепший – тил!
Наші долі наперед неначе знала.

Матір’ю коли стала сама,
зрозуміла ті, її слова
і мої сумління… не дарма.
Бережуть і до тепер від зла.

Молю Бога, щоб на зустріч слав,
з ким, не наберемося гріха,
з нами, теж ніхто його не взяв,
мИнула година всіх… лиха.

Доброго багато у цім світі.
Чистого і щирого, в любові.
Так вже стало – долі всі прошиті
чорним й білим – в ділі…
як і в слові.

***
– Не можу зрозуміти, до цих пір,
чому люди шукають ворогів?
Частіше, закидають в пекла вир –
невинних…
стільки спалено голів!
Чому, бабусю?
Бог нам розум дав,
щоб думали – не вірили бездумно,
як хтось, правдиво, брехні розказав.

Немає й – віку в цім, на серці сумно.

Всі не захищені у будь якому віці,
від немовляти, навіть до сто літ.

Ми що, в зубах вовків – безмозгі вівці?

На голову… з ніг – повернули світ.

*
– Дитино,
сивину… сприймаємо за мудрість,
немов пройшли життя усі етапи,
хай не біжить, поперед пекла, радість,
клубочок долі буде ще мотати.
Нав’яже вузликів, а то іще вузлів,
таких, що і до смерті не розв’яжеш,
а то і після смерті – полетів…
а вузли ті, живучі…
не докажеш,
бо зав’язали їх – смердючі руки,
злі душі, що без совісті…
й мерцю –
перекидають злОбу… свої муки…
їм вже носити їх нема терпцю.

*
Я думала, що теж, усі етапи
пройшла, бо прожила немало.
Що може, в такім віці, іще стати
такого, чого доля ще не мала.
Ат, ні!
Те, що ти споглядаєш збоку,
коли цькують когось і безневинно…

Порядність, чистота, що з того толку?
плюють і травлять, лають всі невпинно.

З героїв роблять ворогів – так треба!
Бо всі хочуть героями померти.
Турботи мають тільки йно за себе.
Потрібна – жертва!
Свою гнилість стерти.

– Не розумію, бабцю, ви до чого?
Який ви ворог? Голова вже сива!

– Дитя, не треба і робити нам нічого,
щоби попасти в жорнова пасива.

Забудуть тих, хто дійсно напаскудив.
Відразу втік, сховався у безпеку.
Звідти «підгавкує»…
а чи мовчить і нудить,
чекаючи на нову дискотеку.

А б’ють того, хто на виду і сильний!
Чи винний він? Нікого не цікавить.
Добре, як лишиться живий і вільний.
Частіше – людська ненависть задавить.

Ще і по смерті будуть ворушити,
вугілля, що спалило без вини,
бо справді винним! – легше так прожити
і залишатися – «Героєм на коні!»

Тепер взялися за менЕ.
ПочАлось…
Колись, без мене, наробили глуму.
Я, як могла, все виправить старалась.
Не вийшло!
Розвелося шуму…
і крику…
і накинулись на мене…
а не на тих, хто дійсно є за тим!

Ото таке воно, моє життя шалене.
Кривих дзеркал в нім… повно!
Нема сил…
уже тепер, усе те розгрібати…
та і не хочу рухати сміття.
Тільки молитись буду і… мовчати.
Стара й самотня – груша для биття.

Лиш Богу вІдома вся правда й перед ним
я буду звітувати – Він Верховний!
Не завинила – тут, ні перед ким
у справі цій – лист оправдання... повний!

*
– А ті, через кого усе це стало,
бабусю, як вони? Чому мовчать?

– А їм все рівно!
Їм потрібно  мало –
свою роботу і свою печать!
Вони і не відпустять так, нікого,
хто буде шкодити їх «особливій справі».
Скоріше знищать, чи посадять того,
що стане на дорозі…
й «Слави»…
нароблять на весь світ – такої…!!!
Ганьба…!!! пройде до сьомого коліна…

Тому – безплідні поривання мої
і якісь дії… ця стезя… незмінна.

Там виходу немає – тільки вхід!
Така вона, в болоті трясовина.
Тільки но, попади…
хоч, скільки літ –
спокійно всмокче…
…винна… чи невинна...

*
Ну, що ж, прийдеться нам з тобою
і це – пройти…
А думалося – старість
не носить нам сюрпризи із собою.
І ще які!
І це є тільки малість.

Все ж, сивина дає і розуміння,
у сприйнятті реальності – як є,
бо має у душі старе коріння,
яке у захист розуму стає.
А мозок – розкладе все по поличках
і серце заспокоїть.
Прийде мир.
Молитва стане зброєю у битвах.
Велика сила в ній!
Мені повір.
Усіх пробачить і усіх відпустить,
ще й пошкодує тих, хто не зумів,
очистити серця від зла й розпусти
і порадіє… хто все це зумів.

«Цап відбувайло» –
хіба думала, що буду
колись і я. Та, вже такі часи.

Лиш – доброго ніколи не забуду!

Давай вино швидесенько неси…
Гарні фужери – вони старовинні.
Рідко знали ці краї сповна.

Душа у спокої, бо знає, ми – не винні!
То ж посмакуємо вино…
Давай – до дна!

***
Сама прийшла?
Чому не взяла дочку?
Залишилися вдома із коханим?
Хай би погралась з нами, тут, в пісочку
садок розцвів, став дуже гарним.

Ти не шкодуєш, що зійшлася?
СтрахИ пішли?
Разом усі щасливі?
Повірила і долі віддалася?

Радію!
Родить хай, весь вік, на вашій ниві!

          16 частина

«Любов – країна неосяжна»

– Я розкажу тобі, дитино, про життя,
яке буває підлим, злим…
…кривавим…
і розуму, важким для сприйняття,
що – правда, а що – ні
і хто є правим?

Усе це, роблять - люди!
Ні! Не звірі!
Звірі живуть всі, по законам Божим.
А світ людей,
здається – в «щирій вірі»!?
по цим законам жити не спроможний.
Світ лицемірства, скупості, гордині…
Так було завжди, а не тільки нині.

Лиш спалюється, саме в середині –
близьких, далеких і в самій родині.

Вбиває все – і куля, й слово!
У час живемо, так давно, не нОвий.
Чим? – розгрібати будемо полову,
яку насипали у голови нам знову?

Повторюється всеньке… раз у раз,
століттями ця, тягнеться наука.
Історія нам зовсім не указ.
Всерівно!
була - добра, а чи - «злюка».

Добре, як добре нам приходить знову.
Не помічаємо, бо хочеться все більше.
На двері вішаємо не одну підкову,
з надією, що прийде поскоріше.

Більшість не вміє, навіть, порадіти
тому, що має.
Завжди є нестача.
Історія показує, що жити
треба вже зараз – радісно, без плача.

***
Війна далека – стала сьогоденням.
Неначе, не пройшло десятиліть,
де було вільно дихати легеням
повітрям чистим, без гарі й страхіть.

Я вже стара.
Своє прожила. Знаю.
Душа болить за, таких юних – вас!
Стільки – рокІв… в своїх руках тримаю,
не можу втримати – думки…
всі без прикрас.

Як може бути зараз – бій кривавий?
У вік прогресу, інтернет видань,
вік електронік, гаджетів…
і слави –
космічної, підводної…
Та – встань!
Поглянь через вікно –
руїни не космічні,
не видумані, це і не кіно.
Реалії – важкі, німі, трагічні!

Летять із неба бомби, в час цивільний,
ракети і снаряди… це ж – залізо!
Світ знань, пропав,
бо він такий не сильний.
Лиш груба сила!
От, що поналізло.

Ще пам`ятаю, як ховалась мама,
з нами маленькими, до льоха, на городі.
А на мені, лишень одна піжама,
не холодно, а страшно!
Ну, та годі!
Що говорити вже про те, що було,
далеко так…
пройшло майже століття.
Ан, ні!
Все знову повернуло
назад, в город,
до льоху,
на теж – сміття.

– Дивилась про війну тільки в кіно,
в книжках читала про страшні події,
з вуст дідусів, немов гірке вино
лилося, в суміші з сльозами і надії.
Бабусю, знаєте, не тільки розумію,
добряче, відчуваю на  собі.
Лишень одну, тепер вже маю мрію,
щоб серце не втопилося в злобі.

Пояснення мій розум, щоб знаходив,
я не додумувала всяких небилиць,
які приносять потім, тільки подив –
від правди.
У фантазій – безліч лиць.

***
– Чому питаєш?
Є якась причина?
Поки живемо, доню, завше так.
Дум безліч.
Ця – стезя, незмінна,
відповісти не кожен є мастак,
але попробую.
Мої літа, можливо,
знають всі відповіді на твої жалІ.
Може і ні.
Сховалися блудливо
в тенетах пам`яті… великі і малі.

***
– Бабусю, соромно мені.
Образила людину я, нізАщо.
Наговорила, з гарячу, в вогні,
а потім вже подумала: «А нащо?»

Я випалила стільки тих – образ,
які у голові поназбирала;
болючих і ніщивних, гнівних фраз…
Аякже,
в середині ж бо – палала.

– Стоп. Стоп.
Я щось не розумію.
Про кого, доню, мова йде?
Багато чого я умію,
але, провидцем? Ні.
Так не піде.

Розказуй все в подробицях, спочатку,
не поспішай, найбільше помилОк,
у поспіху… невиправну печатку
ставить наш розум, в плутанні думок.
 
***
– Бабусю, що тут говорити?
Я була винна, не права
і це мене, так стало злити!
всі переставила слова –
жбурнула їх,
в лице безвинне
і добродушне, без прикрас.

Моє озлоблення невпинне,
било і било – раз у раз…

Чому? Сама не розумію.
Не мала сили зупинитись.
Тепер, душею, серцем тлію,
тільки на себе можу злитись.

Як показатися на очі,
загладити провину, як?
Бо ці – перЕвертні жіночі,
беруть верхИ.
Ще також – ляк
признати дурість і провину,
дошкулила добрій людині.
Бабусю, підкажи, бо гину
в своїй гордині і провині.

***
– Ото ж бо, доню, такі люди,
готові вдатись до образ,
за свою гордість.
Так усюди,
живуть, все більше, на показ.

Попереплутували дні,
перевернули все верх-дном,
ми такі в світі не одні,
що борються з «великим злом»
в собі самім!
В серці своєму,
в своєму розумі, в думках
і раз у раз, одвічну тему
мусолимо! В любих літах.

І думаємо: «САмий, самий…
а мої висновки – основа!
Я – істинний!
Я – не лукавий!
Я є – священна та корова!
Лиш – моя! правда у спасіння.
Все, що роблю – рятує світ!
Хай – друге, третє… покоління,
нехай пройде десятки літ,
всі зрозуміють – я правИй!
Я! – істину ніс у світи!
Мій довгий вік (бо вже старий),
дають це право – вас вести
у світло те, що – я придумав,
у віру ту, що – я надбав!
Я ж бо – правий!
Я не придумав,
не віднімав і не придбав,
а вистраждав – своїм життям,
всі висновки, свою основу –
відстою!
Хай – биттям,
хай – доказами… знову й знову…
доб’юсь свого і докажу!
Мої! – слова поперед Бога.
Я! – «по воді тепер ходжу»
Моя! – є правильна дорога!»

***
Дитино, ти запам’ятай,
твоєму розуму кайдАни –
такі думки.
Їх не вітай,
а викидай, то є обмани!

У Бога істина!
Ми – лише люди.
Не вІдаємо і краплини,
Його творінь!
Ми, як приблуди.
Шукаємо себе всі днини –
в пізнАннях, в роздумах… і ні.
Комусь, є ліньки потрудитись,
на жаль, вони є не одні,
їм і не хочеться змиритись,
пасти останніх.

Лізуть в гору
по трупах, по каліках, дітях…
сльозах, кровІ, людського мору…
щоби залишитись в століттях –
Великим Гуру!

Їм, все рівно,
чим прикривати голі душі,
серце спокійне, б’ється рівно
їм – добре! на морі й на суші.

***
Доню, не плач.
Твоє навчання
проходить іспити.
То – добре!
Воно подібне на кохання;
бурхливе зразу і хоробре,
потім – зАтишне, мрійливе,
рожева плівка на очах,
далі вже – потайне, грайливе,
а вже бурхливе тільки в снах.

Пройде воно й через вугілля,
їх опіки, тління надії,
зневіри…
Люті на довкілля,
що породило одні – змії.

Розвидніє.
І в серці знову
зароджується тихе, нове
кохання – другу вже основу.

І знову, тіло вже готове
прийняти зміни – душі смУжок…
Думок – пройшли пекельний шлях,
заплутаних доріг, доріжок,
попри вагання, попри страх.

Всі помилки, відкриті рани…
краще!
ніж – хибні постулати,
які, так люблять всі тирани,
мов шашками – життями грати.

***
Від люті, ти наговорила
багато злого – боляче зробити.
Трішки прийшла до тями, зрозуміла,
що, спересердя, нам нагородити
хибного – просто!
Просто і змінити
все – на хороше,
все привести в норму,
або і далі… теж словами бити,
хоч і немає вже потреби в тому.

Людина ж бо, ображена,
їй боляче і прикро: «А – за щО?»
Вона не розуміє, вражена,
бо всі її питання є – ніщо,
з тією біллю…
від вразливих слів,
тобою сказаних, яких не заслужила.
Було би легше, якби кожен вмів
ділити – «то, упертість його била».

Впертість і дурість, що сестриці люті,
випалюють – слова, ядом зміїним,
то знали б, що вони по суті,
є – дим!
і, що не змінним,
лишається – основа.
Доню, мила!
Не плач. Будемо шукати раду.
Жалієш, що так болю причинила?

Поп’ємо чай, знайдемо і розраду.

***
Як тобі пампушкИ?
Їх так любила мама.
Ми – діточками, залюбки
теж, ласували всі, так само.
Ще з часничком, м’ягкі, тепленькі,
вмить, розліталися тоді.

Тепер – в літа мої старенькі,
роблю їх більше на воді,
і часник, зверху, є не зАвжди
намащений, а просто так,
з олією – такі ми газди,
стаємо у таких літах.

Бачу, дитино, не утішні,
а ні слова, а ні чаї,
жарти з пампУшками…

Не смішні,
відволікання всі мої.

Переживання маєш, видно –
тяжкІ, коли все не цікаво.
Бачу, на серці так огидно,
що не виходить і лукаво
зробити вигляд, мов приємно
це чаювання як завждИ.
Ховаєш у собі таємно
всю біль…
Але, зажди –
переберемо варіантів,
всіх почуттів і роздумів людських.
Не маю передбачення талантів,
все ж, трішки бачено життів мирських

Люди всі різні. Різні їх пороги –
«товсто, або тонко-шкірі»,
по різному сприймають і тривоги,
кожний в своїй силі,
в своїй мірі.

***
Одні, послухали, здається нам – уважно.
Тихенько помовчали.
Відвернулись,
щось буркнули у слід протяжно,
а через пару кроків, уже «здУлись».
Забули все.
Пішли у роздумах своїх,
ніби, тебе не бачили й не чули.

Все – окрім них і не цікавить їх,
вони самі є, по життю – «акули».

Зустрінуться з тобою, привітають.
Ти знову перед ними – чистий лист.
Книгу відносин, всю, перелистають,
не вчитуючись, ні в слова, ні в зміст.

***
Твої переживання, тільки мука
для тЕбе!
Марнування часу.
Сама перед собою «замазюка».
Від мідяків… очисти свою касу.

***
А є, частина люду – усміхнЕних.
УсмІшкою зустрінуть й проведуть,
наслухавшись твоїх речей «кручЕних»,
дозовано – розплату видають.
Тихенько «всовують ножі» у боки,
не знаєш коли й де на них чекати.
То може бути безліч часу… рОки…
Із посмішкою…
їм на всіх – плювати.

Тут вибачайся, голову хоч бий,
всерівно – прощення не буде,
в ногах валяйся і хоч, яму рий,
нізащо і ніколи не забуде.

– Бабусю, налякали ви мене,
аж, моторошно трохи стало.
Надіюсь, мене лихо це мине
і на таку людину не попала.

Бабусенько, з коханим посварилась,
сама не знаю, що мені зашло?
Я так на нього – зло! тоді дивилась,
вийшла за двері…
і усе пройшло.

Залишився закляклий і блідий,
і зараз бачу ті, потухлі очі.
Моє кохання, красень молодий,
моя розрада, в темні дні і ночі.

Боюсь переступити поріг дому,
що більше не побачу його там,
я, ніби в тому – зеркалі кривому,
він – там,
я – тут,
а в наших серцях – шрам.

Чи заживе?
Бабусю, ой, не сила
терпіти більше.
Ти допоможи!

– Я би, пробачення тихенько попросила.
Тепер – любов йому ти покажи.

Кохання забуває, все прощає,
якщо воно – кохання! Не примара.
Воно, не раз, словами нас лякає,
гордині нашої така – покара.

Ти готовий, навіть, розлучитись,
забути, кинути у прірву все повік,
а стане, лиш на мить, очам зустрітись,
враз, загасає у душі той крик
і розпач, змінюється в миті,
теплом і ніжністю сердець.
Знову – коханням оповиті.
Забули все!

Хай йому грець!

***
Любов – країна неосяжна…
Вона вбиває і лікує.
У цьому то, вона прекрасна.
З покон віків, тому й існує.

***
Не бійся, йди сміло додому.
Вірю, там переживають.
Тебе чекають.
Зніми втому.
Погані дні й часи минають.

Як одна фраза, лихе слово,
ломає, легко так, місток,
чи треба будувати нове,
коли він, як гнилий листок?
Кріпке і щире, не так просто
забрУднити, а чи зламати,
лишень, очистить від корости…
Кохання в чистоті тримати.

От – я.
Не втримала, злякалась.
Вік доживатиму одна.
Відкинула і не вагалась.
Що маю?
То, моя вина!

***
– Я побіжу?
Бабусю, мила,
знову наповнилась надії,
дали хоробрості і крила…
Хай збудуться і ваші мрії.

***
– Ой, доню, мої мрії?
Хороша ж ти, моя дитино!
Щось, захрустіли кості в шиї…
Приляжу.
Так, тепер, постійно.

           17 частина
«Змішалось, добре і погане, разом»

– Я розкажу тобі, дитино, про життя,
яке складне і заодно – просте.
Легкі стосунки…
Також, де – тертя,
між гордістю і впертістю росте.

З кожнісінькою миттю, вперте людство,
себе кидає в пекло!
Хоч, про рай,
постійно мріє… темінь і каліцтво…
їм не дає покласти злому край.

Змішалось добре і погане, разом.
В єдине ціле.
У єдине коло.
Чи розірветься, коло це, із часом?
Бо втягує, все більше душ, навколо.

Одне за одним… падають у вир;
привабливий, солодкий, медяний,
хоч знають – в мишоловці сир
є не даремний! їж його… чи пий
вино, до нього, щоб смачніше,
себе обманювати – в цілісність усього,
намішаного… й поскоріше –
до раю!
Інше? Що нам є до того?

Добро лиш на словах.
Чула не раз:
«– Я котиків і песиків люблю,
усіх тваринок. Ні, не на показ,
взаправду!
Все для них роблю –
захист і їжа, чи здорові,
перевіряю завжди в лікарів,
підстилочки були м’якенькі, нові,
прихисток теплий, щоб не відсирів.

– А люди як? – питаю, – що в біді,
теж без притулку, їжа в смітниках,
щоб вижити, знеможені, худі,
життя на волосині, на нитках…

– Ненавиджу людей!
Навіть не хочу
їх бачити і чути… але мусиш.
«Наїлася» я людством вже, до схочу,
зв’язок із ними, все ж, «не перекусиш».
Мені всерівно, зовсім не цікаво,
де вони? Як? І що?
Всі стали злими
і заздрісними, все їм мало стало.

Пишаються – «серцями золотими».

Самі ж, готові без жалю вбивати –
старе, мале… безпомічну тваринку.
Де ж – «серце золоте», оцих – пихатих?
Їм всеодно – у церкві, чи на ринку».

***
– Доню, усі такі часи.
Кожен рахує себе найдобрішим,
повним цілющої, душевної краси…
але, розбиті, на самі дрібніші,
уламки – зеркала кривого.
То люблю…
а то – ненавиджу... Усе по колу…
То – знищую! То – Бога я молю:
«Врятуй усіх, не хочу зла нікому!»

Коли настане час все розв’язати,
все розділити – в’язане вузлом,
хоч і стара, не знаю що сказати,
своє – добро, не перекрити б злом.

– Бабусю, теж боюся цього,
за себе і за дочку теж,
вже підросла до віку того,
що в голові питань… не має меж.

Як вберегти від виру – цього кола,
намішаного з медом і смолою,
бо можемо й не вибратись ніколи
у дійсність, що здавалася нам грою.

– Донечко мила, що сказати маю.
Людина зможе себе поміняти,
коли підходить до самого краю!
Не може крепко на ногах стояти,
от-от впаде… і стане вибір – жити!
і відступити з краю,
хоч – назад,
але ще дихати і бачити, любити…
чи – вмерти… і тоді настане «лад,
примарний спокій»… ніби знає хтось,
що там є, за межею смерті?

Змогли вже повернути – хоч когось?
Дізнатись того світу круговерті.

***
Вибір за нами!
Якось, вже давно,
мені дитина плакалась, так гірко.
Вже підліток.
Так долею дано,
калічкою прийти в цей світ, не рідко.

То ж бо, вона, з народження бідова –
на ніжки встати не могла, лежала.
Надія тліла… Покидала знову…
До лікаря якого йти?
Уже не знала.

На кожного, у Бога, свої плани.

Знайшовся лікар і підняв на ноги.
Могла ходити, важко, але рани
залишились душевні і тривоги,
у перемішку з радістю і – страхом
не впасти! Лісочки, руками
крепко могла тримати.
Одним махом,
не може все пройти! лише – роками.

По трішки, укріплятимуться ноги.
Хай так, все ж, не лежить «поліном»,
у ліжку і усі дороги,
відкриті наяву, а не за мрійним димом.

***
– Чому так плачеш, заливаєшся сльозами? –
її питаю.
– Я потвора! Я – потвора!!!

Розпач такий, «не вивезти возами».
Кінець! Стіна! Камінна! Не прозора!
Не видно!
Нічого не видно!
Що є з боків і що є попереду?
Я в ступорі, не знаю, як же гідно,
розумно стишити таку негоду?

– Мені повідай, що з тобою стало?
Ти завше і весела, і грайлива…
Хоч, приводів було чимало,
бути в депресії… та ти смілива.
Справлялася із труднощами стільки…
Чому тепер у розпачі, дитино?

– Здається, почала я жити тільки,
коли на ноги встала.
На відмінно
навчатись стала, піднялася духом,
зі сцени виступала із віршами.
Сама писала.
Чула «краєм вуха»,
що молодець! Так лікувала рани.

Сьогодні дощ, калюжі по дорозі.
Старалась – лісочки тримати,
наче ласти,
чіпляються, я вже іти не в змозі.
Стомилася.
Постою, щоб не впасти.

На зустріч, вийшли троє юнаків,
три красеня, не відірвати очі.
Аж, ахнула!
І голос затремтів.
Все, наче в мріях, у моїх – дівочих.
 
Рука здригнулася і лісочка ковзнула…
Прямо в калюжу впала… усім тілом!
Що хворі ноги, я про це забула,
назустріч, крок зробити захотілось.

Лице, в грязюці, підняла уверх,
а наді мною красені стояли:
«Красуня, подивіться, ехе-хе-х…
красу-у-уня, хі-хі-хі…», –
так привітали
і пішли далі, весело сміються,
а мені – вмерти захотілось там.
Потвора я! Потвора!
сльози ллються…
Я розумію, в серці біль… і шрам.
Не шрам – відкрита рана,
стікає кров’ю і пекучим болем.
Не красені пройшли, а три – тирана,
калюжами із сліз…
немов, розваги полем.

– І що, не подали тобі руки?
Не запропонували навіть, встати?
Вже не малі і, у такі роки,
не занють, що то є – допомагати?

Чи ти пройшла б, якби перед тобою,
людина впала, навіть і не хвора?

– Звичайно ні! Хай би була любою,
їй боляче.
– Бо ти є не потвора!

Потвори є вони!
Не красені – потвори!
Коли біда людини їм байдужа,
тим паче, немічних, всіляко хворих…

Собі хотіла би такого «мужа»?

– Ой, ні! Це точно, не хотіла б!
– То витри слізки, ти ж бо зовсім інша.
А то, дурниць взяла би наробила.
Тепер ти бачиш? Твоя душа більша!

Серце більше, і для нього
знайдеться втіха – коханий для тебе.
Цей урок сьогоднішній для того,
щоби ти любила також – себе!

І на себе не збирала чужі чвари,
їхню дурість, їхні гнійники…
Крепко знай, то тільки їх – примари,
то їх – ночі і то їх – зірки!

***
– Вона зараз як? Скажіть, бабусю.

– Добре все, заміжня, за коханим,
двоє діточок.
В спокійнім русі.
свій куточок мають також гарним.

Хоч і хворі ніжки, не в заваді,
ані дітям, ані чоловіку,
гарненько живуть і дуже раді.
Дай їм, Боже, і доброго віку.

***
Пізнається все у порівнянні
і, не цінне – цінністю стає.
Ми лінивці, а чи ми старанні,
доля – лиш, двобіччя нам дає.

Здоровий, крепенький, як дуб!
Секунда – хворий, вже каліка.
Багатий, наче «землі пуп»,
за мить – убогий і шуліка.

Шукаєш жертву, враз – спасаєш.
Крок – від кохання в нелюбов.
В житті ти все відчути маєш,
що то – вода, що таке – кров.

Відчути мусиш всі місця –
злетів, падінь, птахів політ…

Доню, тому наука ця –
складна! живи хоч сотні літ.

Як, доброту не розгубити?
Сама не знаю.
На краю,
раз за разОм і що робити?
У розпачі, весь час, стою.

Молю лиш Бога – в допомозі,
з надією, що омине
нещасна доля у дорозі,
врятує і простить мене.

***
Не радісна сьогодні тема.
– Так, так, бабусю, згідна теж.

– Поки жива, люба проблема
знайде і вихід. Вірю все ж,
людина справиться з усім.
Звичайно, доню, все по силі,
дається Богом, лиш просім
нас – повести…

Діточки милі!
Які ви файні! Підросла
твоя дитинка – дівча гарне!
Бабусі квітку принесла?
Таке мале, таке забавне…

Дякую красно, ти навчила?
– Та ні, бабусю, ми удвох
даруємо, вона просила –
гарнішу вам.

– Охо-хо-хо-х…
Не сподівалася, приємно,
отримати в любій порі.
Признаюся тобі таємно,
вже думала, мене в норі –
старість сховала.
Ну, її!
Смаколики дістань у вазі,
поставимо тепер чаї,
бо я вже знову – у повазі!

***
Так притулились до бабусі,
тепер уже, із двох сторін.
У цій, малій життєвій смузі –
щаслива…
Богу дякую! Амінь.

************************
1 частина – 2015 рік
2 частина – 2015 рік
3 частина – 2015 рік
4 частина – 15.01.2016 рік
5 частина – 2016 рік
6 частина – 12.01.2016 рік
7 частина – 8.05.2019 рік
8 частина – 3.06.2019 рік
9 частина – 10.12.2019 рік
10 частина – 11.04.2020 рік
11 частина – 4.01. 2021 рік
12 частина – 25.02.2021 рік
13 частина – 3.03.2021 рік
14 частина – 30.07.2021 рік
15 частина – 21.11.2021року
16 частина – 10.01.2024 рік
17 частина – 31.01.2024 рік