* * *
Ти мене, як сонце, засвітила
і, злякавшись, кинулась гасить.
Я вже звів було для лету крила,
й не злетівши, їх позбувся вмить.
У люстерко глянув я на себе –
і навік нарешті зрозумів,
що жінкам уже мені не треба
говорити чародійних слів.
Я не знаю, за яку провину,
чи за те, що в Бога вкрав лоша,
вічна кара впала на мужчину,
щоби в нім не старілась душа.
Бо чи ж легко, будучи в сивинах,
в серці нести юне почуття?
Розтлумач хоч ти мені, єдина,
цей найбільший парадокс життя.
Ты меня, как солнце, засветила
© Copyright: Анатолий Загравенко, 2016
Свидетельство о публикации №116051701814
Свидетельство о публикации №116051701814
Рецензии
