* * *
Між нас, істотно, не було нічого,
як не могло і не повинно бути,
окрім чуття жагучого мойого,
моя любове, в ланцюги закута.
Я до твоєї підкрадавсь темниці.
І серце гучно калатало в грудях.
І з переляку розлітались птиці,
і тим немовби знак давали людям.
І навіть не ножівкою, напилком
пиляти заходився я кайдани.
А ти завбачлива, як всяка жінка,
боялась, що примножаться лиш рани.
Про наше спільне звільнення, про волю,
схвильована, ти й слухать не хотіла.
А темінь все густішала над полем,
коли заходив місяць посинілий.
У проміжках між хмар світили зорі.
І падали, згораючи, комети.
І раптом прогриміла, нам на горе,
для втечі мною схована карета.
І кинулася враз сторожа грізна
по мармурових, вже потертих, сходах.
І вже було мені тікати пізно.
Я перед боєм пив твій теплий подих.
Легенда о двоих
© Copyright: Анатолий Загравенко, 2016
Свидетельство о публикации №116051701738
Свидетельство о публикации №116051701738
Рецензии
