Тайный ужин. 1933 год

Таємна вечеря. 1933 рік

Йде Господь по Україні з отчим болем,
йде немовби необжитим Диким полем –
ні собаки, ні кота, ані людини,
ані диму з димарів, ні домовини...

Тільки місяць почорнілий, тільки тиша
та не з’їдена шукає зерня миша.
Тільки мряка, тільки мжичка, тільки стужа
й не розбовтана підводами калюжа.

Що ж це, земле християнська, що з тобою?
Замість церквиці святої смерть з косою.
Накосила зла бабуся, накосила,
що й злічити тих мерців уже несила.

Вже на їжу ладні рвати й стріху з хати.
А дочку таки убила й варить мати.
Не бувало ще такого зроду-віку,
щоби старця, старця з’їли, ще й каліку.

Отаке-то сталось лихо, отаке-то.
І в нестямі Бог заплакав: ”Боже, де ти?”
А коли прийшов до тями: ба, віконце.
І гасниця в ньому сяє, ніби сонце.

Роздивився Бог і бачить: комуністи
біля бутля з самогоном сіли їсти.
Крають хліб та мажуть смальцем у три пальці.
А молодший ще й бреньчить на балалайці.

Середульний, що скидається на барса,
все цитує їм то Леніна, то Маркса.
Не інакше, як товариш із столиці.
І на кожного із них по молодиці.

Так то в горі всенароднім уціліли.
І що здатне випирати, те й від’їли.
І нагрянув Бог на них, як чорна хмара:
„Буде, нелюди, вам, буде люта кара!”