Марокко

Марокко

(За Д. Яворницьким)

А таки мороки у вельмож Марокко
з християнським людом майже не було.
Просто кругла яма, звісна річ, глибока,
ну а зверху ляда – отаке житло.

І туди і звідти по м’якій драбині.
За малу провину – висвист батога.
Шмат коржа ячмінний – благо тій людині
чи сира козляча кістяна нога.

Одяг – лиш сорочка груба з капюшоном,
власне і сорочка, це ж бо і штани
з полотна, що гоже тільки на попону.
А на збиті ноги, звісно, шкарбани.

Праця – на будові чи у клятій стайні
зранку до смеркання, виключно вручну.
Звернення – прокльони, лайки та знущання.
Кара за похибку навіть незначну.

Жаль, що між вельможів не знайшлось пророка.
Імператор теж бо не допетрав сам,
що значніший розквіт досягло б Марокко,
щоб далось хоч трохи волі  тим рабам.

Замість ям смердючих вирили б криниці.
Зринули б над ними в небо журавлі.
В палісадах квітли б айстри й чорнобривці,
як на Україні в кожному селі.

Вишивки й віночки в натовпах заграли б.
Зашуміли б густо на полях хліби.
Загриміли б кобзи, бубни та цимбали.
До небес сягнули б велетні-дуби.

Залунала б мова наша солов’їна,
древньоруська в книгах зарябіла б в’язь.
Тільки не лишили й сліду України
ті, що їх нещадно затоптали в грязь.

Не лишили й сліду вимушені гості.
Не вернувсь додому жоден звідтіля.
Відпалило сонце прадідівські кості.
Тим бо тільки й наша та жахна земля.