Двірник
Непомітне проплива життя,
як на вітрі срібна павутинка.
Підмітає дядечко сміття
біля комунального будинку.
Дядько просипається за світ,
ще як в небі світяться стожари.
Мов косар, виходить до воріт
на свої гудронові гектари.
Він у тій роботі день при дні.
Він сумує й сердиться у зливи.
І щоб думи розігнать сумні,
з викликом купує пляшку пива.
Під трамваїв срібний передзвін
дім живе – як велетенський вулик.
За тонким бар’єром спільних стін
поміж чесних злодій звив притулок.
Через двері з гречним – грубіян.
Між дружин порядних – потаскуха.
І двірник читає той роман,
доки очі світять, чують вуха.
Стомлений, вертає він у двір,
де гравці в „козла” – мов дуелянти.
... Знає він людей тих як Шекспір.
Тільки ж Бог не дав йому таланту.
Дворник
© Copyright: Анатолий Загравенко, 2016
Свидетельство о публикации №116051301783
Свидетельство о публикации №116051301783
Рецензии
