Хуторянин

Хуторянин

У дитинстві літній день, як рік.
Наш розпочинався з молочарні.
Потім – річка, перевалка, тік.
А під захід сонця – ветлікарня.

Сам не знаю, чом любили ми
саме там у піжмурки гуляти,
де вели вузенькі три тасьми
до порога фельшерської хати.

Раз, як потемнів уже байрак
й місяць заяснів між хмарних нетрів,
із конем прибився парубчак
з хутора за двадцять кілометрів.

В одежині рваній і брудній.
Збиті ноги ще чорніш, як мряка.
– Дядьку, поможіть біді моїй.
Бачите, як здулася коняка?

Фельдшер, чоловік неговіркий,
мацав боки, в хату, з хати нісся...
Все зробив, що міг. Та кінь гнідий,
як упав, то більше не підвівся.

Труп коня – горою. І – пітьма.
І принишкла малолітня зграя.
Плаче хлопець: „ Дядьку, це ж тюрма... „         
Непотрібне пужално стискає.

Потім сів безсило на траву,
притулився до колін щокою,
ще немов на хвилю повернусь
у дитинство, вкрадене війною.