Моя улица

Моя вулиця 

Я йшов один, ти – зі своїм дружком.
І біля мосту, добре пам’ятаю,
мене зненацька, сину поліцая,
в обличчя ти ударив кулаком.

– Чом ходиш тут? Ця вулиця моя! –
ти верещав свойого батька тоном
і преблискучим бавився патроном...
Й тобі між очі кров’ю плюнув я.

І коли ти втирався рукавом,
а приятель твій кинувся тікати,
я посадив тобі синець відплати,
щоб не ходити в тебе боржником.

І не чіплявся більше ти до мене.
Лиш на словах погрози слав услід.
І з двору свого в щілину воріт
щось верещав глузливо-навіжене.

Ти із батьками звідси потай втік,
коли бої на захід покотились.
А вулиця моєю залишилась.
Як музика, гримить її потік.

Моя вона з усим, що є на ній.
І все, що є на ній, мені до серця.
І здорово мені на ній живеться,
на отчій і не зрадженій моїй.

По ній і в будні трудові, і в свята
я з головою піднятою йду
у земляків, у людства на виду.
А ти ж таки її таки з батьками втратив