***

До літа залишалось пару кроків,
хтось,  десь,  комусь - присвячує вірші.
А я стікаю свічками із воску,
і бог зна що - трапляється в душі.
Затерплі руки, цілий шмат паперів.
І пальці , що торкалися небес.
Сьогодні, світ від ліхтаря даремно,
прирік мої рядки на гріх.

Ще пару днів , той знов чай із шипшини.
Знов, зорями встрічатиму свій сум.
Тоді, коли бракує нам людини
ми гаснемо...нас пробиває струм.
От так, чорнильними словами,
вітай плането - псевдо " писаря",
І байдуже, що спалені думками,
на варті, навіть жодного рубля.

На лінії ребер мене торкайся,
не стримуйся в одних лише очах.
Ввійди в мій світ повільним вальсом,
прийди в ночі. У мріях і у снах.
Хай зламує усі замки кохання,
хай б'ється дико серденько моє.
Кохати - це не впреше, й не в останнє.
Кохай -  допоки світ живе.

Травневий травень сильними дощами,
розмив усі рядки написані в стрічках.
І тими ж мокрими словами,
він мандрував тобі в вуста.
Я кінчиками пальців доторкнуся,
до кожної сторінки із листа.
І кожному рядкові посміхнуся.
Ай справді...я таки дурна.

Я не жартуючи візьму бензину,
і обілью усі наші слова.
Щоб загорілись, щоб лишились димом.
Щоб знову відродилась гра.
Щоб ти стояв, як в той день на порозі.
А я кидала прати наш сюжет.
І щоб десь там,  в кутку і на підлозі,
лежав - останній наш момент.

До літа залишалось пару кроків.
До тебе залишалось пару днів.
Я так хотіла б вивчити уроки,
котрі дало життя мені тоді.
Я так хотіла б серце з чистим ледом.
Або ж змінити зовсім весь сюжет.
Ти  став фатальним вироком для мене...
А щастям стати , навіть і не встиг.