Пленные
Де з розгону любили стрибати
ми, засмаглі сільські пацани,
склавши кирки свої і лопати,
розмістилися поруч вони.
У військовім обмундируванні,
хто в якому попався в полон,
вже місцями потертім і рванім,
без сріблястих петлиць і погон.
Ми такому сусідству не раді.
Насторожено стишились вмить.
Вороги то, фашисти і гади!..
Наша пам’ять ще свіжо болить...
Роздягаються, пробують воду
і белькочуть про щось про своє.
А до нас їхній старший підходить,
щось показує, мов заграє.
Два, змагаючись, плавають брасом.
Певно рідний згадався їм Рейн.
Ми ж суворо вивчаєм тим часом
цих чужих нам, немилих людей.
Півсела не вернулось додому.
Ці ж нівроку здорові й живі.
Ось уже й розляглися з утоми
на піску й на шовковій траві.
Гнів у скроні аж тисне шалено.
Та непрохано й думка прийшла,
що з прадавніх часів полоненим
ми, вкраїнці, не чинемо зла.
Пах уперше не згарищем вітер.
Чулись плескоти хвиль золотих.
І в чужій нам Німеччині діти
їх чекали додому живих.
Свидетельство о публикации №116051202192