Земля Евы

Євина земля

(Біблейська  історія на гумористичний лад)

У володіннях райських без мети
блукали день у день Адам і Єва,
обходячи те злополучне древо,
що відкриває сором наготи.

Обом набридла сонна гладь ріки,
троянди найпишніші та левкої,
чарівний сад, пронизаний нудьгою,
де не їдять зайчатини вовки.

Ні помилок тобі, ні каяття.
За що ці муки, це життя навіщо
без туги, що стиска серця, мов кліщі,
без сумніву й бентеги відчуття?

Якщо навіки так, то, Боже мій,
які ж нещасні ми, твої створіння!
Та якось Єва лузала насіння.
Аж раптом бачить: підповзає змій.

Що він сказав, що сталось опісля,
і віруючі в курсі, й атеїсти.
Плід пізнання судилось Єві з’їсти.
Звершилась кара – ось, вона, земля.

Тепер трудом давалось їм зело,
кололи руки і осот, і терни.
Адаму часом зраджували нерви.
Він згадував, як у раю було.

Там – срібло хмар, а тут – сіренький дим.
Там – нектарі, а тут – пшона немає.
Та в небо глянеш – грізний крик лунає,
вогненний меч здіймає херувим.

Зате коли впаде на землю ніч
і світлі зорі стануть у дозорі,
як солодко обом в любовній зморі
стрічатися із щастям віч -на - віч.

А потім Єва мудра припаде
щокою до плеча свойого мужа
і прошепоче:” Ти ще й досі тужиш?
Облиш, Адаме, якось то буде”

І вранці, ще як спатиме Адам,
в благенькім житлі зробить все, що треба,
щоб він печально не дивився в небо.
 І хліб, і сіль поділить пополам.

І клопоти його, і мозолі,
і щастя те, що принесуть лелеки,
і старість неминучу, ще далеку,
і все, що є святого на землі.