Призов

Призов 

Балада 

Дорогами, що сходжені батьками,
що їх  козацька ще скропила кров,
з мажорними брязкальцями-думками
вдоволений собою я ішов.

Хоч люблячи цю землю, не лукавив
і те, що я вкраїнець, не забув,
та словом поверховим, кучерявим
я корисним Вітчизні все ж не був.

Отож, коли свої рядки зі сцени
на святі дня поезії читав,
ще й оплески не зринули шалені,
але від грому аж хитнувся зал.

В потоці перших і найбільш цікавих
і я було пробився до дверей.
І там уздрів мільйони величавих
із вогняними крилами коней.

З усіх усюд злетілися ті коні,
з усіх сторіч, з усіх материків.
У вершників і вершниць на погонах
емблемно образ ліри золотів.

По-братньому зімкнулись ескадрони
в чіткому і красивому строю
бійців, що їхні ямби дзвінкотонні
служили людству не в однім бою.

І раптом знак мені подав рукою
в шевченківській папасі генерал.
І я подавсь на теплий подих строю,
немов байдарка на дев’ятий вал.

– Ну, що ж, співаче, поговорим щиро!
(Ясніла з-під папахи сивина) –
Влучаєш спритно ти в зайчат у тирі.
А в світі справжня точиться війна.

Добро і зло ще зіткнуті у герці.
А ми за те, щоб злу прийшов кінець.
Тож і ведемо бій за кожне серце.
Ми за духовну сонячність сердець!
І генерал по-отчому рукою
мого чола торкнувся і грудей.
І весь аж засвітився я любов’ю,
найвищою любов’ю до людей.

І брязнули мої безжильні струни.
І я в журбі, мов соняшник, поник.
І болем пройнятий, як Пушкін юний,
безжально вирвав грішний свій язик.

Як буть, то тільки в армії крилатій,
де вітер вириває із сідла.
І я вклонився білій отчій хаті
і тихим вербам рідного села.

А генерал узяв мене за плечі:
– Сідай! Ще, може, буде з тебе толк.
Вперед! В Мадриді будемо під вечір.
А хлопця, звісно, в український полк!