Лебединная смерть

Лебедина смерть 

Я не знаю, що то за прикмета.
В час, коли вже холоди настали,
лебеді майнули білим летом,
щось тривожне в небесах ячали.

Тільки ж їх ячання срібнотонне
жодній не почулося людині
під дзвінки й розмови телефонні,
в чергах довжелезних магазинних.

Між верстатів, кранів, у забоях,
там, де на екранах мудрі схеми,
між потоків сталі, між сувоїв –
всюди у буденному едемі.

Втомлено брели дядьки по полю.
Трактора звідтіль котився рокіт.
Терли дітки ручки прохололі.
Дідугани свій ділили клопіт.

Зграя у надії  зняти втому 
приземлилась на студенній рясці,
в незамерзлім плесі лісовому
їй здалося мов вона у казці.

Як біліли лебеді в смерканні!
Та горіло поблизу й багаття.
Тож почувши чарівне ячання, 
прохмеліли враз підпилі браття.

І один із них згадав тим часом,
що до столу, бач, царям російським
й лебедине подавалось м’ясо,
як і з інших диких птиць та свійських.

І влучали спінінги в озерце.
На кінцях – балабухи приманки.
Надто спритно і з холодним серцем
виловили зграю до останку.

Весело сигналили машини.
Мав пікнік завершення щасливе.
На гачках метались, як рибини,
лебеді величні і красиві.