Огород

           Город   

Умитий росою, так пахне город на зорі.
Усе, що потрібно, там є для домашнього вжитку.
Гінкі кукурудзини, мов молоді матері,
до серця притиснули діток в зелених сповитках.

А голови соняхів істинно – ніби сонця.
І царствено владна духмяність дозрілого кропу.
Гарбуз між огудиння – ніби заблукла вівця.
Бадилля картоплі розкішне на грунті Європи.

Квасоля в’юнка, буряки і хрумкі огірки.
І моркви солодкої чубчики дрібно-зелені.
О, мамин городе, просапані безліч рядки!
Бур’ян же і в серпні вилазить, немов навіжений.

Все літечко красне отак налягай на сапу.
Город – він як дзеркало, з нього так видно бо, хто ти.
Сто раз на губах своїх злижеш солону ропу
і вітер сорочку осушить, вологу від поту.

Город –  лиш краплина, колгоспний же лан – океан.
І мама з сапою пливе цілоденно по ньому.
І я разом з нею, мрійливий малий Магеллан.
Волосся за літо злиняє на житню солому.

Хоч доля занесла мене до міських берегів,
туди, де асфальти, як звісно, ні дідька не родять,
та я не забув ні городу, ні рідних полів,
та я пам’ятаю про те, із якого я роду.

Таке ж, як і в мами, у мене трударське життя.
Як вдуматись глибше, з такою ж іду я сапою.
Працюю, як вчили, – на совість і щоб до пуття.
Та часом проклятий бур’ян проростає за мною.

І може не справлюся з ним я таки до кінця.
Отак і впаду назавжди, натрудившись достоту.
Та пам’ять про мене візьміть у братерські серця,
що чесно робив я людську повсякденну роботу.