Глушь

Глухомань

Від повсякденних клопотів і дум
пірнув я у діброви свіжий шум
і в затінку галяви на моріг,
немов на килим препухкий приліг.

За сотні верств від грому автотрас,
тут ніби й справді зупинився час.
Лиш озера темніє грізний лик,
де в юні дні купався лісовик.

Тут кожен дуб красивий, мов Атлант.
Тут не ступав ще жоден окупант.
І нічия ні куля, ні стріла
у цю священну землю не лягла.

Я перший, хто в нерукотворний храм
прийшов спивати пахощів бальзам.
З гілкової естради солов’ї
вже болі обезболюють мої.

З усіх живих я тут – немовби князь.
Читаю трав старослов’янську в’язь.
Дивлюсь на плеса чорного екран.
Ні хуліганів поруч, ні міщан.

Проте, як зникнуть промені ясні,
то час назад вертатися мені
із милого полону забуття
у повсякденну круговерть життя.

Я прилечу на звичний гул і рев,
на клич реклам, побілених дерев,
на квітами обрамлений проспект
відчути міста звабу й інтелект.

Немов на свято, я прийду сюди,
де сніп живий фонтанної води,
де між асфальтів старовинний брук,
де все – творіння розуму і рук.

Звільнюсь від супокою, як від пут.
Усі скарби, мій дім високий тут,
де хліб духмяний не задарма їм
я на четвертім поверсі своїм.

Та в осяванну, у натхненну мить
мені в кімнаті листя зашумить,
і вся, як є, казкова глухомань
у спогад мій, у сон прийде, як лань.

Я чужакам не викажу її.
Я вас не зраджу, браття-солов’ї.
Не покажу дороги дикунам,
бо набіжать і лихо вчинять вам.

Я край озерця стану на посту,
щоб не ловили рибу золоту,
живу не дерли з дерева кору.
І відступлюсь – хіба що як умру.