Памятi Володимира Комахи

Домашня думка у дорогу не годиться –
частенько говорила мені мама.
Не сплю, але мені немовби сниться,
така ось незвичайна панорама.

Насупилося грізно небо синє,
весь обрій чорна хмара вкрила,
удари грому, блискавиці павутиння
і злива ніби хвиля все накрила…

Ридали хмари, плакала земля
і вітер шматував сталеве небо.
Принишкли, помарнішали поля,
бо стало ясно, що залишились без тебе.

Ще б жити міг десяток-другий літ,
та обірвалася життя твого дорога.
Але залишив немалий ти слід,
в науці права, дякувати Богу!

А небо плаче краплями дощу
і сльози котяться немовби квасолини.
Затримаю тебе, не відпущу,
хоча би подумки, хоча би на хвилину…

Ти вирушив в свою останню путь,
хоч рано, та ідеш, старий, у Вічність.
Але не страшно, бо життя найвища суть –
це саме те, що зветься Потойбічність.

Хай пухом стане матінка-земля
й розкриє настіж двері Царство Неба!
Та в серце впився смуток, ніби тля,
бо Світ сьогодні став похмурішим без тебе…

10.05.2016