Средневековье

Середньовіччя

І ти вже не людина, а ясир.
Звикай поволі до життя такого.
Нещадним сонцем спалений пустир,
по нім гірка невільницька дорога.

Тобі над рідним краєм журавлі
згадалися в цю мить не випадково.
І ти в ключі такому ж по землі
бредеш під гельготи чужої мови.

Уже найбільшу стерпіла ганьбу...
Ти горда, що не торкана і пальцем,
кричала так, що й мертвий батько чув,
ґвалтована похітливим ногайцем.

Ридала тяжко матінка твоя
і проклинала тих, що гірші звірів.
В неволі нині вся твоя сім’я.
Навік вітчизну втрачено і віру.

Відчутно, що завершується путь.
Вирує гойно люд чужий довкола.
Тут з тебе ще й сорочечку здеруть,
бо ти – товар і мусиш бути гола.

Таким, як ти, тут важко звести лік.
Всі для Вкраїни ви уже пропащі.
Оплач, вкраїнко, свій дикунський вік,
помрій, аби грядущі стали кращі.

Оглянутій з голівоньки до п’ят,
однак тобі не скажуть кафські стіни,
який коли сконає супостат
і хто йому й коли прийде на зміну.

Про це дізнатись випаде мені,
нащадкові в коліні тридесятім.
Не раз, не двічі вже у наші дні
середньовіччя випливе прокляте.

Від нього та нелюдська ненасить
у сталінів та гітлерів потворних –
морити голодом, живих палить,
ламати кості в репресійних жорнах.