Рыцари

Лицарі

Де Синюхи чиста хвиля б’ється в береги,
оточили запорожців люті вороги.

Аж тремтіли лячно зорі в ранішній імлі,
як гриміли до схід сонця схрещені шаблі.

Запорожці – славні хлопці, на підбір усі,
та довкола м’яті трави в скровленій росі.

А п’ятьох скрутили ляхи, на майдан ведуть.
І долає з ними сотник ту останню путь.

– Прощавайте, люди добрі! Пом’яніть добром
тих, що викохала воля за святим Дніпром!..

А коли побачив палі, усміхнувсь козак.
– Що за вбогість, прошу панство? Нам би краще гак...

Реготнули запорожці, аж відлунив степ.
– Марно скалитесь, холопи... Це вам не вертеп!

І звершився на майдані той нещадний  суд.
Як звелися палі вгору, жахно зойкнув люд.

Мужній сотник поглядає в небо голубе.
– Я би вище, пане враже, підсадив тебе.

На вустах кривава піна, а в твердих очах
та глибинна й горда сила, що проймає жах.

По просторах дикопільських – зім’ятий кукіль.
А у грудях молодечих – невимовний біль.

Хто там поруч зойкнув стиха? „Никодиме, цить!” –
вже ж бо й сотнику-небозі важко говорить.

І зібрав останні сили юний Никодим,
усміхнувся білозубо ворогам лихим.

– Та хіба ж це паля?– мовить. – Так, якийсь будяк!
На сідниці вража муха, а лоскоче ж як!

Щоб узявсь її зігнати превельможний пан,
то одержав би в дарунок люльку і жупан.

А коли б іще губами цьомкнув місце те,
мав би ще й коня в придачу й шило золоте.

І допоки з гулу й зойку проривася сміх,
крадькома жінки хрестили лицарів своїх.