Казка про вiру в себе

Казка про віру в себе

Я в Новорічну ніч казкову
Поспати вирішила знову.
Отож, під вечір, я лягла,
А снилося… Такі діла!
Про те, як двоє заблукали,
Як віру в себе здобували,
Та як подіяло в них це,
А в тім,- послухайте про все.
Давним-давно, в одному царстві,
В одній державі-государстві,
Колись собі царевич жив,
І так він донечку любив,
Що не вирішував нічого
Без її слова дорогого.
Прекрасною була дочка,
Та ще й розумниця така…
І не сварлива, і вродлива,
Завжди привітна, людям мила,
А потім… до подруг пішла,
Та й десь пропала, не дійшла.
Скрізь рятувальники шукали,
Але підказки не дістали.
Ніде Діаночки нема,
Безслідно зникла десь вона.
Минає день, іде до ночі,
Засумували в батька очі,
Він навіть свята не чекав,
І сніг уже не докучав.
Під снігопадами, в Дем’яна,
З’явилась думка не погана:
Адже сьогодні Новий рік.
Де ж та ялинка,- як торік? -
Та й кличе хлопця молодого,
Що восьмий день сьогодні в нього
По господарству працював.
Послав його, щоб він зрубав
Красуню лісу – ту ялинку,
З якою весело є взимку
Коли свята вже почались,
Поїхав хлопець той у ліс.
Там до ялинок повертає
Аж бачить: одна з них страждає.
Нагнулась бідна від гілляк,
І все не вилізе ніяк.
Гілки старих дерев швиденько
Струсив, та й далі йшов тихенько.
Де що росте – він ще не знав,
Усе там перший раз вивчав.
В тім лісі, нижче від доріжки,
Постояв під сосною трішки.
Тут, невідомо де взялись,-
І стіл, і лавочка знайшлись,
Ще й біля них вогонь палає,
Хоч  ні душі ніде немає.
Руслан пішов туди та й сів,
І тут він – ніби то прозрів.
На тім столі таке з’явилось…
Плоди найкращі прикотились,
Торти, налисники, цукерки,
Бокали повні, повні чарки…
Він довго їв і довго пив,
І все з гостями говорив.
Хазяйка лісу зачекала,
А потім лагідно сказала:
«Облиш ялинки молоді,
Щоб тут не статися біді.
Ти, краще, розкажи про себе –
Що дійсно цінним є для тебе.
Чи справді співчуваєш ти?
Чи легко повз біду пройти?
Ось допоміг ти там ялині,
А чи поможеш ти людині?
Страждає дівчина одна,
В неволі мучиться вона.
Шукає нас, і кличе «Де ж ви?»,-
Там,- в Зимової Королеви.
Та знай, дорога не легка.
Підеш туди? Скажу яка.
Хоч він не знав тоді – чи зможе,-
Пообіцяв, що допоможе.
Вона показує браслет,
І каже: в ньому є секрет.
Ти одягни його на руку
І пам’ятай мою науку.
Коли годинник ніч проб’є –
Згадай, що він у тебе є,
І полетиш тоді ти легко
У Новорічну ніч далеку.
Почуєш зимоньці хвалу,
У Королеви на балу.
Знайдеш там Дівчину Діану,
Хоч зачаровану, та гарну.
Її ти звідти забери
До світанкової пори,
Та дуже довго не барися,
До сходу сонця повернися.
Якщо не встигнеш все зробить,
То й сам залишишся в ту мить.
Надія вся лише на тебе,
І я ж прошу це не для себе.»
Він довго слухав, мов у сні,
«Проснувся» - скрізь сніги одні.
Ні в що повірити не може,
Але ж браслет…, на правду схоже,
Згадав і виконав усе,
І ось на бал його несе,-
Поміж зірок, під небесами,
Він сам себе лякав думками,
Бо де летить – про це не знав,
Лише в здогадках уявляв.
Страхи цікаві… та невчасно,
Ось перед ним палац прекрасний,
І крига кришталем блищить,
Куди не глянь, то сніг лежить.
Сюди, в це місце, на стежину,
Потрібно вивести Діану,
Але в тім крузі – що не крок,
То скрізь стіна або замок.
Щоб уявилось вам про неї,
Про долю дівчини тієї,
Я дещо зараз розповім,
Когось застережу я цим.
Діанка якось посміхнулась,
Легенько в щось там одягнулась,
І по снігу, що ніби пух,
Пішла десь в гості до подруг,
Та й заблукала на стежині…
Аж раптом бачить – очі сині,
Скрізь незнайомі голоси…
Все в місті дивної краси.
Один їй каже: зупинися,
У нас так гарно,- подивися.
Як зупинилась, то в ту мить
Уже було їй не змінить,
У тім, що сталося, нічого.
Вона благала допомоги.
Але що ж варті ці слова
Де Королева Зимова?!
Не повернулася б Діана,
Та ось їй хтось послав Руслана.
Як він попав туди – не знав,
Але він їй  допомагав.
Ось він дійшов уже до залу,
В якім народу є не мало,
Лиш тільки дівчина одна,
Стоїть сумна біля вікна.
Руслан їй каже: «Я шукаю –
Де тут Діана пропадає.
Чи не покажеш ти її?
Хоч передай слова мої.»
І ось, згадавши своє лихо,
Вона шепнула йому тихо:
«Діана -  це насправді я,
Нещасна доленька моя,
І вже нічому я не рада,
Тут Королеви повна влада.
Я  в цьому залі перший раз,
Це не легкий для мене час»
«Не  говори ти так, Діано,
Я тут по тебе, звуть Русланом.
Покинь гуляння ти оце,
І десь не тут розкажеш все,
Нам треба встигнути додому,
Не гаймо час у замку цьому.»
Пробралися вони вперед,
А далі все,- немов предмет.
Хоч видимим його й немає,
Та він нікуди не пускає.
Куди не йди – кругом стіна,-
Очам невидима вона.
Така міцна та холоднюща,
Як Королева невмируща.
Їм не пройти уже вперед,
І тут згадалось: А браслет?
Його помітила Діана,
І каже: «Сила в ньому дана.
Ця Сила в тім, як зможеш ти
В собі тепер її знайти.
Коли по квіти я ходила,-
Хазяйка лісу говорила,
Про те, що має цей браслет,
В нім Сила є, це амулет.
Та він лиш тим допомагає,
Хто дуже добре серце має.
Цей знак на ньому, ці значки,
Мені згадалися таки.
Підем до виходу одного,
Де я не бачила нікого.
Браслет на нього направляй,
І ще вогонь там уявляй.
Так ми з тобою, крок за кроком,
Пройдем крізь стіни без мороки.
Зібравши сили всі свої,
Друг запалив вогонь в стіні.
Ось так тоді, без бід і лиха,
Із замку вийшли таки тихо,
Але не просто шлях знайти,
Щоб швидко їм туди дійти,
Де можна буде, без тривоги,
В жадану вирушить дорогу.
Багато чарів ще було,
А потім снігу намело.
Лежить гора, що аж до неба,
А їм пройти тудою треба.
І знов надія на браслет,
Не раз поміг цей амулет.
Руслан ним вітер викликає,
Хвилини три, й гори немає.
Потрібна ще якась їм мить,
Та Королева вже летить,
Як дожене – вони безсилі,
Не бачать вже тієї Сили,
Яка б їм ключ могла знайти,
Не досягнути вже мети.
Браслет зарадити не може.
Хто ж їм, нещасним, допоможе?
Чаклунка лісу підвела,
І в добру пастку завела.
Діана болісно зітхає,
Де вихід той,- ніхто не знає.
Щоб чари залишили їх –
Шукали ключ в думках своїх.
І ось, на зміну всім тривогам,
Згадалось, що вони ж є Боги.
Живе в них мудрий Дух Святий,
Непереможний,  Всеблагий.
О, Дух наш сильний, і наш милий!
Прости, що ми не те робили,
Що ми повірили брехні,
Й чаклункам різним. Ох, дурні…
Розруш ці льодяні колони!
Хай буде так! Кінець полону!
Ми віримо у майбуття!
Ти – Сила наша! Ти – життя!
Тут поле зла, зібравши сили,
Ще більші чари напустило,
Та в смерть немає вороття,
Бо Дух – це Сила, це життя.
Отак, без ворожби й уміння,
Діставши вірою спасіння,
Вони ще думали знайти,
Ту, що уміє страх плести.
Та що за чудо, що за диво?
Невже пропало й відступило
Всі заклинання, все те зло,
Якого ніби й не було?
Невже лиш вірою й любов’ю
Перемогли його собою?
Це дійсно так. Тож без біди,
Дійшли тепер вони туди,
Де на світанку золотому
Попали з радістю додому,-
На рідний батьківський поріг,
І там порадували всіх.
А ще дізнались, що Діана –
Дочка царевича Дем’яна.
Щасливі всі тоді були,
Там сік плодів тоді пили,
І з ним закоханих вітали,
Коли бокали підіймали.
А сновидіння ще й мені
Про це повідало у сні.
То ж я швиденько вранці встала,
І все  це в зошит записала.
Лунізана, грудень, 1995р.