Бiль

Біль

Моє серце болем облилось
Від твого пригніченого стану,
Бо  все те, що миттю відбулось,-
Довго ще боліть не перестане.
Я без слів не вмію відшукать
Усе те, що б точно показало,-
В чому річ, та як мені дістать,
Ті розгадки, кОтрих я не мала.
Тож коли ти, сонний, на ходу,
Вже стояв, не маючи геть сили,
То відчувши всю твою біду,
Серденько любов’ю затремтіло. 
Я спитала: Що з тобою? Що?
Чом ти, моє сонечко, «розбитий»,
Та тебе не вабило ніщо,
Був ти чимось стомлений, сердитий.
Ти мені тривожно відповів,
Що тебе я спокою лишила,
А пізніше одяг прихватив,
І кудись тікав уже щосили.
Я від тебе плачучи пішла,
Впали сльози в іграшки дитинці.
Тут я справжній смуток свій знайшла,-
З болем і журбою наодинці.
Час минув, ти може вже й забув,
Те, що відбулось, бо чую – тихо
Вариш чай, хоч день сьогодні був
Не в добрі, і є між нами лихо.
Підійди ж до мене, підійди,
Слово мов,- так щоб і я забула.
Любий мій, прошу тебе, зайди,
Ну скажи, що я не те почула.
  Лунізана, 27.03.1998р.

Щоб не дуже сумно було від вірша – в кінці жартівничка.

Жартівничка

Ой тікі, тікі, таку,-
Лежить Яна на боку,
Вже вона пі-пі в штанішки,
І тому мокренька трішки.
А Русланчик на стільці
Поскладав свої штанці.
Катя бігла й зачепила,
Всі штанці його звалила.
Тут Русланчик закричав,
Дуже тата налякав.
Тато діток утішає,
Мама Яну роздягає.
  Лунізана, 31.12.1997 р.