Отцу-1. На разговорном диалекте

Ветерану В,О,В.
и просто замечательному
человеку с потрясающим
чувством юмора.

К Дню Победы.
С опозданием...


Яких тільки ігрушок не буває!-
Ото вже наробили для дітей!
А я себе малим оце  згадаю-
Таке було - аж смішно від людей.

Як ми там грались? Ну, в сліпої баби,
У цурки-палки, в довгої лози,
Тa  в лованки побігати хоча би,
По вулиці рвонуть туди – сюди

НаперегОнки - то  і всі забави.
Дівчатам - з кукурузи ляльочки.
Забратися в садок якоїсь гави
Та обтрусити яблука, грушки.

Отак і веселились дітлахами.
Що там мобілки - книжки не було.
А полотняна сумка з пиріжками -
То гордість на усесеньке село.

Але ніколи скучно не бувало!
Раз якось, помню, фокуса втяли -
В гробові на подвір"ї покатались,
По с…. добре нам тоді дали!

Дідунь з бабуньою дістали з клуні гроба-
Весною від пшениці просушить.
А я, як старший, мусив - що поробиш-
Від менших того гроба сторожить.

Ну, батько й мати, дід і баба разом
Пішли щось там садити на город.
А кучку нас, дітей, малу заразу,
Покинули в дворі під мій присмотр.

Та я ж і сам іще мала дитина!-
Було мені десь мабуть, років з  шість.
Мені б іще тинятись попід тином,
А тут тобі із меншими крутись!

Так я скучав собі і менших бавив,
Аж поки не прибігли хлопчаки,
Сусідські діти - пошукать забави
Якоїсь з меї* легкої руки.

А був я в дєцтві* добрий розбишака -
Любив, бувало,  штуку устругнуть!
Канєшно*, не без того, щоб поплакать,
Та що ті сльози? Витри тай забудь!

Дивились ми, дивились на труняру -
Взяли та й враз придумали собі:
Поклали рядом  дровеняків пару,
На них труну - кататись, як в гарбі.

По - очереді кілька душ сідало,
А остальні ставали "за коней",
Найменші що є сили попихали,
Аж хекання рвалОся із грудей.

Ото була хороша забавлянка -
Раділи, поки баба не прийшла,
Та як розкрила так свою горлянку,
Що збіглося почті шо пів села!

Ну, вже ж мені, як старшому, попало!
Якогось підхопила мотузка
Та так по спині переперезала,
Що довго чухав того тумака!

Так що були ми тоже єкстремали
(яке, бач, знаю модне я слівце!)
Це ж всі тоді гроби заготовляли
В запас. ЗарАня думали про це.

Стояли ті гроби по років двадцять,
Крепучі,  з дуба. Сипали зерно
В них з року в рік. І ждали, поки здасця,
Уже ж нікого не мине воно.

На смерть дивились раньше по-простому:
Як не крутись, а все одно прийде
Пора колись збиратися додому,
Де  Бозя вже давно усіх нас жде.

Отак я нишком і прогнІвив Бога.
Та, може, він давно мене простив.
Хоч непросту накинув цю дорогу,
Та віку, слава Богу, наділив.

Вже якось свічку я йому поставив,
За ту труну - карету відробив.
Та й жду, щоб вже й мене туди доправив,
Ізвідки ще ніхто не воротив.

2008.