Мою одну из множества всех помад

Ось так відцвітають троянди,
І від них залишається тільки спомин.
Пелюстки їх, як ті плеяди,
Зберігаючі масу коштовин.

Шкода, що ви відцвітаєте,
Я би хотіла вас зберегти.
Проте ви - важливе, і поринаєте
У мою пам'ять, у мої думки.

Я пам'ятаю кожну з вас,
Пам'ятаю той день і щастя,
Мені не потрібні гори прикрас,
Вони мені будуть, немов баласти.

Чесно кажучи, мені й ви не треба,
Потрібен лиш він,
Я знаю кожну його прикмету,
Пам'ятаю кожен його поклін.

Знаю кожну його заборону,
Знаю бажане і не зовсім,
І я не дівчинка у полоні,
Що носить за кривдником його посох.

Я найщасливіша на світі,
А все завдяки йому,
Треба вже, мабуть, квітоньку цю полити,
І все-таки встану я та й поллю.

Пробачте не вас що, мої ви троянди,
Вразили ви мене, мов дурманом,
Губи посохли, треба помаду,
Щось живу я вже не з таланом.

Хоч один раз єдиний,
Він йшов зі мной по шляху,
В той день пролунав дзвінок заповітний,
І пізнала я справжню людську красу.

І гріх не кохати його,
Гріх тримати образу і зло,
Треба любити і берегти,
І з радістю ниточку щастя плести.

Не просто ниточку, а цілий канат,
Все життя його має бути суцільним щастям,
Дай Бог, буде знати мою одну із безлічі всіх помад,
І щасливо їхати в наше помістя.

Ох, троянди, ви мої квіти,
Я вічно з ним,
І в радості і в скрутній хвилині,
Він не один.