298. Василь Стус. Горишь? Гори! Пусть пламя птичье

Горишь? – Гори! Пусть пламя птичьей стаей
Щебечет по тебе и полыхает,
Стрекочет, заливается, трещит
И полнит душу гомоном последним,
Передмогильным щебетаньем бед.
Да не кричи. Взнеси ладони кверху,
Молчанье лучше крика охладит.
Ведь крик неверный твой. Молчунью душу
Не просветлит он. Нет, но исказит,
И не узнаешь ты себя, страдальца,
Обжалованьем станешь ты своим,
Укором. Так сомкни уста немые,
Печально плечи к небу вознеси
И так вот – в два потока – над возвышьем
Пролейся водопадом. Только так
Правдиво обозначишь час последний
Без гнева и упрека.


Гориш? — Гори! Хай полум’я, мов птаство,
щебече по тобі і палахкоче,
стрекоче, заливається, лящить
і повнить душу гомоном останнім,
передкінцевим щебетанням бід.
Та не кричи, знеси долоні д’горі,
мовчанням замість крику охолонь.
Бо крик зрадливий твій. Мовчазну душу
він не просвітлить. Ні. Але спотворить,
і не впізнаєш ти себе, стражденного,
і станеш ти оскарженням своїм
і докором. Заціп уста німотні,
рамена жальні д’горі вознеси
і так — у два потоки — над узвишшя
пролийся водограєм. Тільки це
правдиво позначить твій час останній
без докору і гніву.