Невдал гостини

НЕВДАЛІ ГОСТИНИ (оповідання з кумедним присмаком)

        Пригода ця сталася ще у моєму ранньому дитинстві, мені було тоді п'ять-шість років. Пам'ятаю, з братом довго впрошували батьків придбати кота і коли наше бажання здійснилося, - радості не було меж! Назвали ми м'яке чудо Попелюхом.               
        З'явилася тварина у нас посеред зими, вона тоді видалася на прочуд морозняною, насипало багато снігу. І головною забавкою став новоспечений чотирилапий друг. У моєї сусідки та подруги Вікторії також було декілька котиків і мені не терпілося їй похвалитися своїм чадом. Наші будинки межували, їх розділяла лише хвіртка, то ж ми часто ходили одна до одної на гостини, проте тоді (підозрюю, через погодні умови) подруга вже декілька днів не з'являлася. Тому я взяла ініціативу у свої руки - захопивши кошеня, поспішила до неї. Події відбувалися у врем'янці, де мешкала сім'я Вікулі у зимовий період, там була одна кімната та кухня. Отож, відчиняю двері, скидаю своє верхнє вбрання, моє досі спокійне кошеня раптом злякано виривається з рук і - на фіранку, за ним - три Вікуліних кішки. "Гуп!" - від навантаження карниз із фіранкою миттю опинилися на підлозі. Далі - гірше! Попелюх забіг на кухню. Втікаючи від решти котячого товариства, скочив на кастрюлю з борщем, як виявилось, щойно звареним, то ж, очевидно, об кришку обпік лапки і з приголомшеним "мяу-у-у!" швидко зіскочив на кастрюлю, яка зі звуком "бамц!" перевернулася йому услід і, що найгірше, падаючи, зачепила ще два відра з водою, що стояли на ослінчику поряд з плитою. Далі - ще веселіше! Він  вискочив на кухонну фіранку, за ним - скупана в борщеві котяча команда. "Гуп!" - і тут обірвався карниз, відповідно чиста біла фіранка раптом набула насиченого рожевого відтінку, а на побілених стінах замайоріли червоні вкраплення! Коротше, такий гармидер учинили, що на папері передати важко!
        Дорослі та діти загіпнотизовано та з розкритими від подиву ротами спостерігали за усім, що відбувалося! Першою отямилася бабуся Віки, уже давно покійна (хорошою людиною була, царство їй небесне!) тітка Оля. Не добираючи слів (ох, як я її розумію!) схопила мого попелястого забіяку і вигнала мене з ним.
        Якого страху я тоді натерпілась! Усвідомлювала, що дурницю утнула, коли принесла кота з собою!  Звичайно, про свою витівку нікому з домашніх не розповіла.
        Пройшло два тижні. Мені страшенно бракувало подруги, але переступати поріг її дому ПІСЛЯ ТАКОГО (!!!) не наважувалася. Лише з сумом споглядала за  Вікиним будинком, і раптом... у вікно виглянула усміхнена тітка Оля. По обличчю, зрозуміла, що жінка відпустила образу, вона радо покликала мене: "Ходи, Світланко, до Вікулі! Бабця Оля ремонт вже завершила. Тільки ніякої кішки!" - на останній фразі вона наголосила, при цьому насмішливо-грізно помахала вказівним пальцем, і вже за мить я була у їхньому будинку, сиділи за столом, з реготом згадували події двотижневої давності...

         Крижановська (Маярчак) Світлана Петрівна,
         Україна, м. Хмельницький.